Завантажити

Прокидаєшся у своєму номері, над тобою нависає перелякане обличчя Інни. Згадуєш вчорашній візит до Степана. Прокручуєш усе, до подробиць, добре, бо поки що не допився до повної амнезії, до вселенської абулії, до всеохопного ананказму, чарівних, так би мовити, трьох “а”…
Через кілька годин уже потрібно виїжджати, з Іваном зустрічатися уже пізно. Хоча вчора, здається, телефонував йому; не пам’ятаєш, про що говорили, Господи, а це ж і є початком реалізації над тобою влади трьох “а”: частковий провал пам’яті як спосіб її захисту під час стану алкозомбі… Бо у такому стані відбувається вільний політ підсвідомості і можна доводити, що ти або твій співрозмовник є шпигуном новозеландської розвідки, а ваш спільний знайомий учора пожирав власні екскременти. І навіть Інна не скаже тобі, голубе, про що ти патякав телефоном з
Іваном, адже її там не було. Ти ввалився у готельний номер, супроводжуваний котримось із Степанових дружків. Той одразу ж ушився, взявши у тебе, зі слів Інни, двадцять гривеників на пиво, як компенсацію за клопоти. Ти, напевне, кілька разів падав, бо куртка була обкаляна порохом і болотом. Зі слів Інни, ти щось молов про дрібненьких людців і велике позалюдське мистецтво, ти оповідав Інні, апелюючи водночас до всіх, про страшне власне розчарування і припадки ненависті. Потім заснув, не можучи добити пляшки пива, що невідь як опинилася у твоїй торбі. І навіть блювотні рефлекси уже відсутні у тебе, о великий, о поете Іщенку, бо твій організм украй проспиртований і невспромозі відвергати отруту.
Яка “Абетка”? Яка “Азбука”? Нехай пливуть рецензії на твою попередню книженцію вільним стилем або брасом. Появляться – добре, не появляться – теж чюднєнько, ти ж бо не хитрий галичанин, котрий завжди дбає про організацію промоушену, нехай і паршивенького, навколо свого літературного імені… Ти ж навіть не зумів забрати свій кровний гонорар із меценатської структури, хоча перед приїздом будував навколо цього пункту грандіозні плани. Добре, що маєш хоча би квитки у кишені і більше ні копійки, адже нап’яно останні 20 гривень чомусь віддав Степановому знайомому, із яким, вочевидь, уже ніколи не зустрінешся.
Прокручуй, голубе, прокручуй епізоди вчорашньої алкоепопеї, адже для чого ще поетові пам’ять?.. Ти видзвонив Степана, будучи знервованим після “пропозицій видавця, а “вінок” мав, на жаль, дві години вільного часу. Адже Київ – не Мічурівка, тут слід бути організованим і зібраним, щоб не розчавила тебе немилосердна людська колісниця, де кожний елементик її гігантської складової також має амбіції і хоче вижити; до речі, значна частина – не просто безбарвно проіснувати, маючи шмат хліба у роті і дах над головою, постсовдепівський і недоєвропейський простір над собою і куценькі та сумнівні етичні табу у собі.
Спочатку розмова зі Степаном не клеїлася, бракувало якоїсь хімікалії, котру би спонтанно виробив мозок для взаємопоклону душ. Але ідея такої хімікалії зринула водномить. Ви знайшли дешевенький ганделик, спочатку пішло по сто, далі – по двісті, триста… Ви стихійно і непередбачено випромінювали ауру плакальництва і взаємозапевнень у геніальності. Ти скаржився, що нікому не потрібна поезія, Степан – проза, ти не забув сказати, що із сучасників читаєш лише його сугестивне словоплетиво, де, мовляв, найекспресивніше передано дух нашої божевільної доби. Степан мав би йти приймати студентські відробки, кудись телефонував, казав, щоби прогульників відпустили, бо виникли непередбачувані обставини. Ти помітив, що він боїться власної роботи, боїться студентів, боїться літературного середовища, боїться алкоголю, і, напевне, лише місце за письмовим столом не лякає його. Появлялися і щезали випадкові знайомі; Степан, на жаль, мав, як і ти, близько півсотні вільних гривень. Інтер’єр ганделика розпливався, ставали чимраз невиразнішими обриси продавців і відвідувачів. Пам’ятаєш, як казав Степанові, суки вони усі, мовляв, окрім нас, а він невизначено кивав головою і скаржився на свою роботу, де скований ланцюгами несвободи, як Прометей. Ланцюги – через усе тіло, ланцюги вп’ялися у мою печінку і нирки, бурмотів п’яний Степан, то трусячи головою, то схиляючи її на груди.
Якісь незнайомі поети і бомжі то заходили, то виходили, Максим постійно комусь купував горілку, а потім пам’ятає, що багатьох посилав на три букви, а хтось все просив і канючив дві гривні, злісно і п’яно нашіптуючи до Іщенкового вуха, ви всі, типу, провінціали багаті і забезпечені, а ми, кияни, здихаємо з голоду. Нарешті, отримавши дві гривні, чи то поет, чи то бомж розчинився у чорноті; Боже, надворі уже темінь. Схилений Степан дрімає на столі, видаючи час від часу дикі нечленороздільні чи то звуки, чи то вигуки…
Атмосфера ставала чимраз загрозливішою. Над ними схилялися якісь люди із підозрілою зовнішністю; пам’ятаєш, Степан ще сказав, усе, мовляв, херня, лише поезія вічна. “І він мені заздрить”, – подумав ти. Навколо крутилися нові люди, хтось плескав Іщенка по плечу, признаючись у задавненій читацькій любові, хтось казав, що

читати