Завантажити

наприклад, про Бандеру, під червоним прапором, ще і почепити піонерський галстук плюс жовтенятську зірку, а зверху на кумачевий стяг нап’ялити чорну-пречорну свастику… Можна навіть привселюдно відректися від власних переконань і друзів, сказати, що я, поет Максим Іщенко, є агентом держави Гваделупи і пописував стішата лише для прикриття справ, пов’язаних із міжнародною розвідкою…
Незчувся, як добрів до видавництва. Добрий день, пане Z., – добридень і вам, Максиме, радий, що вирвалися до нас із вашої Мічурівки. Розмова тече в’яло, Максим налягає на конкретні терміни видання своєї геніальної книженції, видавець – на концепції та абстракції. Пан Z. (хай навіть буде паном у квадраті, кубі чи у енному ступені) обережний, він не хоче відмовляти і не хоче обіцяти яко істинне втілення псевдогалантності і комсомольського вишколу. Бесіда натикається на гострі кути, і Максим починає відчувати перші, ще м’які, обійми люті. Остаточно домовляються ні про що, ось тобі і маєш… Ви ж повинні розуміти, Максиме, що я шаную вас як автора, але наклад 1000 екземплярів для поезії є ниньки завеликим; ліпше зробити 100 штук, а на задній сторінці зафіксувати 500 ,як ви на це?
Погоджуйся, голубе, адже сто читачів твоїх “текстів” – не неабищо, бо зараз пан Z. із комсомольською виправкою товаріща скаже вередливим голосом вовкулаки-дитяти: “Ну а як не хочете, то і не треба. Зачиніть двері з того боку!” І ти фальшиво-вдячним (за що?) голосом солодко виспівуєш, мовляв, дякую, пане Z., вам видніше, пане Z., ви – справжній меценат і добротворець, пане Z. Стоп! Не переборщуй, бо хоч “пан” Z. із комсомольськими повадками є дуже високої думки про власні чесноти, але навіть він може не повірити, запідозривши нотки сумної іронії та депресивного глумління у твоїх, поете, хвалебних слововиверженнях…
4.
Максима Іщенка охоплювала хвиля відчаю. Руки похололи, серце стукало, неначе молоток, у скронях гуло і легенько потріскувало. Та хіба на такі результати розмови я чекав? Скільки працювалося над тими нещасними віршенятами, скільки було випито дешевої розчинної кави і викурено цигарок, щоб стимулятори відкрили невловиму космічну чакру, наблизивши до злиття із логосом. Не думав про здоров’я, викурюючи, коли писалися вірші, дві пачки цигарок за добу і випиваючи десяток чашок кави. На алкоголь під час таких запійно-словотворчих станів зміненої свідомості Максим накладав табу. Кажуть, Стефаник писав напідпитку, таким чином інтуїтивно віднаходячи власний спосіб потрапити до психоделійної реальності. Алкогольний синдром Стефаника властивий багатьом письменникам, але що для одного їжа, для іншого – отрута.
Максим не написав жодного вірша навіть після пляшки пива. Бо кава і сигарети тонізують мозок, короткочасно збуджуючи його приховані рецепторні резерви. Зате алкоголь – затуманює і затуплює, загальмовуючи навіть ті невеличкі можливості людини, котрі підключені до звичайної, а не ірреальної свідомості.
Ось Єсєнін дописався до симптоматики delirium tremens…
Сєргей, ви такой нєхароший, как жалка, абідна мнє,
што пьяниє ваші дєбоши ізвєсни па всєй странє…
Спочатку була ненапускна рязансько-селянська жвавість. Потім йому замакітрили голову, ти, мовляв, великий і геніальний, зіркова хвороба поєдналася з чаркоковтанням. У темному мозку, де схрестилася кров диких кочових племен, почав гуляти вихор деструктивної руйнації і комплекс Наполеона, бо мені, мовляв, усе дозволено: дати у вухо Катаєву, плюнути у сторону Маяковського, вирубуватися у закордонних та вітчизняних ресторанах… А acva mori, себто вода смерті, уже увімкнула свою ненастанну точильню і відмиральню… Вочевидь, незважаючи на десятки версій, Єсєнін порізався і повісився без сторонньої допомоги, у приступі гострого алкогольного психозу, до котрого, звісно, додався початок чекістського смерчу, одразу вловлений надчутливим деструктивно-романтичним серцем.
Бо acva mori закохана у нищення талановитих і не товстошкірих, бо вона пропонує тенета щастя, ілюзію розширеного мислення і віднайденої свободи. Бо що таке поезія, як не безнастанний шлях до свободи? І що таке свобода, як не fata morgana, котра протягує поетові свою підступну манірну руку і кличе до холодних лабіринтів віртуального королівства? І ти йдеш, зманившись вологими очима красуні, і ступаєш на першу сходинку – вверх, до омріяного раю! – не підозрюючи, що, підтримуваний кістлявими обіймами acva mori, лише провалюєшся униз, чимраз глибше і надійніше, до жаских психоделійних трясовин, до інфернальних Аїдових володінь, до цупко-смертельної пастки… І тобі, старий кретине, котрий шукає свободи, здається, що пливеш над хмарами, підтримуваний невидимими ангельськими руками. Насправді ти лише надійно западаєшся донизу. І рятують тебе від осмислення жаху деградації лише галюциногенні видива із руки acva mori, і не чуєш ти, о наївний і охоплений тотальним фіаско, демонічного реготу того, хто зманює і збавляє душі талантів і серця, що прагнули забагато світла…

читати