Завантажити

південній Кореї, лише з тією різницею, що називав би рідною іншу мову…
До моєї, рятуйте святі угодники, дурної голови декілька разів уже приходила думка про письменницький білінґвізм… Прозаїкам кундерівського гарту легше, а я ж не Іосіф Бродський чи Набоков, бо тоді зруйнується найневловиміший поетичний субстрат і мова покарає ренеґата. Тоді не навчуся вільно почуватися в іншій (у якій “іншій”? Звісно, у російській, але там і своїх поетів досить, прибацаних і праґматичних, психоделійних і патріотичних) і уже не зумію повернутися до своєї. Страшно. А якби, Максиме, мав гарантії, що все буде о’кей, то таки справді почав би кокетування з двомовністю? з тримовністю?..
А може, покинути строчити ті бідні дурні вірші, а зайнятися бізнесом чи книговиданням? Максим лише криво ошкірився. Де знайти первісний капітал? Як розкручуватися? Де? У Мічурівці? На це міг би сподіватися хіба воістину блаженний. Але чому не переїжджаю до Києва, що тримає мене тут, окрім обов’язку перед немолодими батьками? Лячно щось міняти, коли тобі уже тридцять третій і ти позбавлений молодечих ілюзій про в’їзд до столиці на білому коні, тисячі шанувальників і великі наклади книжок. Може, ти літературний Іонич, але той хоч завів хабарі, велике черево і обов’язковий обивательський преферанс, а де ти набиратимешся хабарів? Іноді уже здається, що брав би, не кліпнувши оком, бо постійно відчуваєш прес бідності і приниження, приниження і бідності, і ця заїжджена платівка не змінюється ніколи. Невже ти віддав себе на заклання, ставши об’єктом довготривалого садистського ритуального жертвопринесення?
Як ти деколи ненавидиш поезію, якби про це знали твої нечисленні читачі, котрих можна перерахувати на пальцях двох рук і котрі пишуть тобі захоплені листи… Сьогодні теж отримав величезне екзальтоване послання від однієї підстаркуватої вчительки із Маріуполя. “Ви наше світило, ви – наше сонце, ваша поезія додає мені сили до життя. Як я по-доброму заздрю вам, наділеному таким великим талантом!!! Такий поет, як ви, мусив народитися на уламках старої естетики! І якби навіть (аж холодніє душа), Максиме, вас не було, то я би все одно вас вигадала. Але ви є, я листуюся з вами, хоча ваші відповіді нечасті і лаконічні. Я бачила вас один раз і якби ви тільки знали, як я чекаю звістки від вас, мій дорогий Поете!..”
Коли ти читаєш подібні слововиливи, душа розщеплюється – куди там надвоє – нап’ятеро і нашестеро. Я познайомився із нею під час мого невеликого поетичного вечора у Маріуполі для місцевого україномовного гетто. Пам’ятаю повне незрозуміння слухачів; а про що ваша поезія, про рідний край слід писати, добродію Максиме, зараз не час для естетських дзеньків-бреньків. Але хоч добре те, що пишете по нашому, молодець, бажаємо успіхів! Підійшла якась пані; яка я захоплена, якби ви знали (ламана українська), я думала, що лише російською можна передати на папері таке складне рефлексивне плетиво. Та ви для нас робите вдесятикрат більше, ніж усі ці патріоти, разом узяті, майже інтимно прошепотіла мені до вуха. Я поспішав, пані почервоніла, а можна вашу адресу; так, звичайно. Я дав координати і забув, а через місяць посипалися листи. Жінка післябальзаківського віку переживає стан платонічного обожнення і екзальтованого кумиропоклоніння? Моя поезія натякнула їй на таємниці власного естетичного психотипу? Потреба знайомства старіючої провінційної незреалізованої богемниці? Чи ще одна з’ява мого нечисленного фана? (Бо маю їх близько десятка, різнополюсово розметаних зигзагоподібним багатокутником української географії).
Але чому не пестять і не гріють душу її компліменти, її, то мовчазне і покірне аж до меланхолійної іпохондрії, то надмір ексцентричне і невротичне аж до епістолярного крику обожнення? Може, ти, Максиме, викінчений мазохіст і тебе можуть зачепити лише словесні гарапники або підкреслене непомічання? Чи ти вже звик до такого упослідження і зневаги, у ліпшому разі, байдужості до свого сакрально-обрядового поезодійства, що навіть найменший прояв схвалення викликає у твоїй душі перверсійну відрухову реакцію? А коли людина потрапляє у психологічну залежність від твого поетичного театру одного актора, ти не знаходиш нічого ліпшого від виміщення, нехай уявного, на ній власного болю незапотребованості твого ритуалу? Може, ти сам уже підсвідомо не віриш у самодостатню високість поезії, продовжуючи творити механічно, голим професійним навиком? Може, колись ти сподівався на утилітарно-соціальне призначення твоїх віршарських актів? І твої шанувальники на тлі загальної байдужості до твого письменства є лише болісним винятком? Може, запізно появилися ці поодинокі фанатики? Появилися тоді, коли твоя душа уже безнадійно перевтомлена і безнадійно вичавлена, наче тюбик пасти для взуття? Може, ти належиш до того типу поетів (а це не зв’язано із талантом, а є лише психічними конотаціями характеру), яким від дня дебюту потрібна преса і шанувальники? І ці екзальтовані фани лише навіюють тобі тугу за безповоротно втраченими можливостями іншої

читати