Завантажити

він насправді і навіть дозволяють заходити. Вона тане і сохне з кожним днем, мамо рідна, уже не впізнати по цьому стражденно-мертвотному лику ту білявку, котра так щедро обдаровувала його жагучою жіночою вродою.
Наступив той страшний день. Зранку вона ще хотіла щось йому написати, але ручка випала з рук і покотилася лікарняною підлогою… Недобрі знаки, хлопче, весілля тобі сьогодні снилося. Ти молодий начебто, але не з білявкою одружуєшся, а з якоюсь бридкою жінкою. П’єш-гуляєш – і тут до весільної кімнати заходить вона. Білий одяг, білі руки, білі уста, начебто перетворилася твоя білявка на перший найчистіший сніг… Недобрі сни, хлопче, недобрі знаки…
Він вийшов за ліками чи продуктами, ще глянув на неї, а її вщент вихудлою щокою покотилася така важкенна сльозина…друга…третя…
Повернувся. І каже лікар, старий такий і добрий, немає вже твоєї стражденниці, хлопче, бери себе у руки, колись, на небі зустрінетеся і, може, там заслужите ліпшої долі…
Незчувся, як гупнув на підлогу. Нашатирний спирт…уколи… Хтось повідомив сільських людей, приїхали забирати тіло з моргу, опісля патолого-анатомічного втручання і діагнозу – опіки внутрішніх органів були несумісні з життям. Лікар ще додав, що ті кілька шпитальних тижнів вона так мучилася, що ліпше, якби була померла відразу…
Де ж ховати чужинку? Ніхто не знає, чи є у неї родичі і звідки вона. Вирішили поховати у тому ж таки селі, котре забрало її життя.
Так ганили і ненавиділи, а на похорон прийшли майже усі селяни, лише не було хлопцевої бабусі, вуйка і директора школи. Ховали без священика, як самозгубницю, у куточку цвинтаря. Коли опускали труну в яму, люди почали плакати ,а він…він не бачив нікого, суцільні тумани…
…П о н е с л и М а р у с ю д о г р о б у,
н а б і л и х н е с л и р у ш н и к а х,
а м и л и й н а н е ї з а д и в и в с я,
і г і р к о р и д а т и п о ч а в …
Вже нікого немає у тебе, хлопче, тільки квіти на свіжому гробику у цвинтарному кутку, тільки квіти… Тебе забрали від могили аж тоді, коли сутеніло, знову майже насильно. Ти не плакав, ні. Лише щось обірвалося усередині, зойкнуло і …все. Перша і остання твоя любов вже погребена під свіжою землею, а надворі весна і цвітень.
Потім прочитаєш у її щоденнику, що був її п’ятим коханцем, що нікого вона не любила, окрім тебе. Про дочку її маленьку прочитаєш, котра так тягнулася ручками до білявої красивої мами, бо не хотіла залишатися у харківському дитбудинку. І твоя мила вирішила отруїтися, а звільнення з роботи було приводом, щоб розплатитися за гріх дітовідречення, який постійно її мучив, і щоб не заважати тобі жити, бо ти молодий і у тебе ще буде і сім’я, і щастя.
“А мені вже все одно, мій найдорожчий хлопчику, мій гріховний коханцю. Не ображайся на мене, а коли хочеш – згадай чи прийди на могилку, якщо не прикопають мене у якомусь полі, що ти і не знатимеш, де шукати. Відчуваю, мій рідний, що ти промучишся трохи, а потім забудеш. Лише у снах я приходитиму до тебе і нагадуватиму про нашу любов. Прощавай навіки!”
Як же ти помилялася, трагічна білявко! Твій хлопець покинув школу, одразу виїхав з села і кілька років про нього ніхто не чув.
Приїхав аж на п’яті похоронні роковини коханої. Уже померла його бабуся, яку він колись любив, як маму, і яка стала йому найлютішим ворогом. Знав напам’ять твої щоденники – найціннішу реліквію, із якою ніколи не розлучався. Сказав вуйкові, що неможливо переповісти усіх його митарств та і нікому це не потрібно; лише білявці переказує своє життя, вірячи, що її душа уже заспокоїлася і чекає Судного дня. Лише сказав вуйкові, що одружений на Рівненщині, дуже погано живе із дружиною, бо не любить її, хоч вона все йому пробачає. Дітей у них нема і йому байдуже, чи буде він жити, чи ні, тільки не хоче накладати на себе руки, аби не повторити її гріха самозгубництва.
Померла бабуся, а через багато років помер і вуйко, а він кожного квітня, на чергові роковини її похоронів, приїжджав до села. І люди бачили, як він постійно у той день, зранку до вечора, стоїть, посивілий, над її могилкою, як доглядає це місце, плаче, примовляє і ділиться сокровенним. А приблизно через двадцять п’ять років, одного квітня не приїхав і не приїжджав потім уже ніколи, то казали люди, що він або помер у шпиталю, або трагічно загинув…
8.
Сьогодні потелефонував Енко Енкович, запрошуючи підготувати добірку віршів для чергової антології, що повинна би знаменувати чи то спільний літературний дебют у 1989-1990 р.р. її учасників, чи то утвердження боротьби поетичним рядком із наркомафією. Енко Енкович, згадав Максим, завжди ходить у краватці, такий правильний продукт нашого фуршетного часу.
Ох, ці прилизані, “успішні” поети, що дбають про антології і конференції, презентації і рецепції!.. Вони ідуть до духовного самознищення, хоча їм здається навпаки, бо хіба можна сполучати із поезією відразливий праґматизм?
Ох, цей здрібнілий фейлетонний час ерзаців і антологій… Цікаво, якими

читати