Завантажити

шокована незрозумілим для них в’язким метафоричним словоплетивом, а на протязі імпозантної поетової лекції про вірш десь третина юних шанувальників красного письменства преспокіійно покинула залу… Ще щось говорила доцентша, пробував звинувачувати Максима у зашифрованості і далекості від народу один сивоголовий, але у мізках лишень стукало: “Це провал, провал, провал”. До поетових вух доносились майже знущальницькі у конкретному контексті пасажі Едуардівни:
– Шановні студенти! Може, хтось захоче придбати книжку нашого сьогоднішнього гостя, адже він так старався донести до вас власне експериментальне художнє слово, адже ви…
… Оце би встати і сказати, вмент із митця перетворюючись на прокурора: “Ліпше розходьтеся! Не треба мені ваших засмальцьованих гривеників, бо за що купуватимете насіння? Мені не байдуже, у які руки потрапляє книжка. Нічого, що я у напівекстазі дав вам сьогодні урок поезії. Вам так само можна було говорити про сироварництво, льоновирощування чи логопедію… Нічого від вас уже не хочу – ні запитань, ні купівлі книжок, ні щиро-недолугих коментарів. Лише пріч з-перед моїх очей, і щоб я вас більше ніколи не бачив!...
Але він лише перебив ведучу, стримано і злісно зауваживши:
– Це їхнє право – купувати чи не купувати книжку!
– Так, так, звичайно. Велике спасибі вам, Максиме, за сміливі, хоча і дискусійні думки, за вашу увагу до духовності нинішньої української студентської молоді! До нових зустрічей!
Стосик “Покарання милосердям” лякав своєю невідповідною до ситуації трагіґротескною об’ємністю. Слухачі Максимового монологу байдуже проходили мимо, аякже, відбулася ще одна лекція якогось дивака, наблизивши їх на півтори години у кількарічній черзі за дипломом…
Зрештою, Едуардівна, побачивши, що сумний Максим не думає дарувати книжку, купила дві.
– Але обов’язково з автографом, поете! – дослуховувався Іщенко до суміші кокетливо-роздратованих ноток у голосі наче з позаминулого століття.
Взяли дві у місцеву бібліотеку. Підійшла дівчина з очима чи то лані, чи то антилопи:
– А можна три книжки? Але…але…у мене грошей лише на дві… Я захоплена вашою поезією. Ви не ображайтеся на нас, таких віршів тут ніхто не чув і не розуміє…вам, напевне, важко тут жити… Я би хотіла…
Дівчина явно заповзялася рятувати Максимові залишки настрою.
– Візьміть мій номер телефону і передзвоніть, коли ласка, поговоримо докладніше, – вихопилося у поета. (Якби ж то знаття, що це мовлено в одну із фатальних хвилин, котрі бувають у кожного з нас…)
Макисм продав дівчині з очима чи то лані, чи то антилопи дві книжки. І подарував теж дві.
Отже, маєш, голубе, сорок дві гривні замість омріяних триста п’ятдесяти. Якраз, щоб не сконати від голоду. Маєш також чудовий, сливе містичний залишок – сорок дві книжки. Сорок дві гривні і сорок дві книжки, папушу на душу проміняла, хіба ж це не чудовий підсумок твоїх мічурівських читань?
Але Наталя Едуардівна була налаштована значно оптимістичніше. Коли Макисм, ще раз вичавивши з себе слова обов’язкової вдячності, захотів розкланятися, пані доцентова, чи то пак доцентша, абсолютно ненаграно здивувалася, заторохтівши:
– Та ви що! На нас ще чекає невеличкий фуршет! Ви так не покинете наш вуз, ми ще поспілкуємося, так сказать, у тіснішому колі, і так сказать…
– Добре! – згоджувався Максим, бо не було на те ради…
10.
– Проходьте, проходьте, трошки тісніше поспілкуємося, а то ви вже хотіли тікати; у нас нечасто бувають поети вашого рівня, – далі викидала Едуардівна слова, наче підіпсута платівка. – Перейдемо до іншого приміщення, калі ласка (“ще театральних білорусизмів бракувало у цьому бедламі”).
Інше приміщення виявилося невеликим кабінетом у формі просторого карцеру. На столі були канапки, ще якісь солодкі прибамбаси, вино і горілка. За столом – особа невизначеної статі, що читала Максимові поезії; сивоголовий, котрий робив спроби виступити ситуативним критиком на презентації і ще якась рудорозфарбована дама бальзаківського віку.
– Сідайте, будь ласка, ми усі є вашими шанувальниками – розпочав сивоголовий (“Боже, порятуй від таких друзів, а з ворогами я справлюся сам”).
– Ви дуже експресивний, дуже ексцентричний, як і личить поету – вторила сумнівними і граматично неправильними компліментами рудорозфарбована бальзаківка.
– Гм…гм… – мимрив, спустошений невідповідністю фуршетного товариства Максим (“напитися уже ліпше до вирубону, лише б не чути цих паперових компліментів і ледь притрушених дидактичних маразмів”).
Що ж, Максиме, ти як у воду дивився, бо ще не налили першої чарки, як сивоголовий прорік патетично-вчительську тираду:
– Загалом наші студенти є вдячним матеріалом, але сьогодні були інертними. А недавно на презентації гуморесок нашого (і сивоголовий назвав прізвище знаменитості мічурівського кресу, сиріч включно з прилеглими селами) вони були такими жвавими і купили – бо потім поет сказав мені на вушко – аж двадцять одну книжку, правда, ціни у нього не кусалися, були втричі дешевшіі, як у декого. А вам слід було

читати