Завантажити

були б у нашу добу великі – Байрон, Ґете, Бодлер? Максим переконаний, що були би дрібнішими, бо цей зомбічний український час методично подрібнює маєстатичність. Бодлер – українець початку ХХІ сторіччя, ха-ха, палкий оберігач “духовності” Верлен, ха-ха-ха, ратай на рідній літературній ниві Рембо, ха-ха-ха-ха!
Ця закодована і темна, вульгарно-уніфікована доба вихолощує із поета індивідуальну неповторність. І появляються дубові антології тридцятилітніх початківців, де уже не знайдеш ні найменших прикмет власного стилю, де усі вірші – жіночі і чоловічі – підрізані і приклепані, наче трава на приватному газоні під будиночком якого-небудь європейського бюргера – буржуа середньої руки… І начебто ті вірші гарні, і начебто відбитий у них подих незвіданого, а приглядаєшся ближче – мана, fata morgana, мертвонароджений сленг, ембріональна, бо у сповитку задушена, метафорика університетських дівчаток і конкурсних хлопчиків…
А коли і промайне там спалах справжнього хисту, то вульгарно-зомбічна доба швидко уніфікує його до спільного знаменника. Аякже, українська поезія – це “ми”, це – покоління! Та ніколи, самовпевнений друже, поезія не була синонімом “ми”. Лише “я” щось значить у загадковому царстві довільного руху словосполук. Тільки краса індивідуального естетичного бунту і етичного спротиву зоднаковінню творять поезію. Лише справжні страждання чи радість, а не передфуршетні обрахунки і прорахунки (з ким заговорити, кого зігнорувати, коли зліпити підлабузницького комплімента), наповнюють віршарство кров’ю. Лише чари алогічного, а не короткотривалі кланові альянси, дають шанс для піонера-служителя цієї Великої Принцеси. Тільки ірраціональне безумство одиничного пошуку, а не зімкнені і сірі ряди літературних заробітчан, можуть наблизити до входу, за яким починається територія найбажанішого королівства. Тільки безперервне жертвопринесення Царівні, схима та аскеза, одержимість та відстороненість дають шанс жагучого і смертельного поцілунку її фараонської сандалії. І це неможливо прорахувати чи запланувати, цим треба жити, будучи готовим до самітництва і відреченості.
Такий стан можна порівняти хіба що з чернецтвом та ісусопоклонінням.
…Три свічі воскові, ще й ризи шовкові Ісусові Христові…
Вчора Максимові нестримно захотілося піти до церкви. Вибрів із дому, йшов пішки (до церкви слід добиратися на піхоту, адже колишні прочани, щоб потрапити до Лаври, збивали ноги сотні кілометрів). Втрапив якраз на початок вечірньої – і хіба це назвеш випадковістю? Немає випадковостей на цім світі, бо, попри позірний молекулярний хаос, усім керує найавгустійша реґентська длань… Простояв усю службу, так благісно було на серці, аж хотілося розридатися, мов кількалітня дитина, скаржитися і молити прощення за гріхи. Церковні ікони дивилися на Максима співчутливо і всерозуміюче.
Відчув розділеність долі – під високими церковними банями – із жалюгідними, нерозумними, каліками, нещасними. Усі молящі зливалися тут в одне ціле, що підносило руки до Господа, і поет не відчував ніякого спротиву цій релігійній уніфікації.
Зрештою, хто і що може протиставити тузі за богопошуком і богонаверненням? Моральний стоїцизм, офіра ідеальному філософському розумові? Але ж скільки великих філософів втинали собі вени на безсоромних тілесних оргіях, помирали нещасними і жили нещасними, одержимими параноїдальними неврозами? Шопенгауер панічно боявся цирюльника, уявляючи останнього в іпостасі горлоріза. Ніцше, вочевидь, лише філософською автопсихотерапією, що ідеально співпадала з родильними муками ідеї столітнього порубіжжя, рятувався від швидкого і реактивного божевілля… Хіба врятуєш когось і поведеш за собою, коли не можеш справитися із власними психічними дисгармоніями? Це пізніше екзальтовані інтерпретатори витворили цим страждальцям шалений філософський культ, адже короля робить свита. Але які ж це проводирі – сумні, аномальні та жалюгідні – у країну філософської радості та блиску розкомплексованого інтелекту?.. Ущербний геній не сотворить вічного, він може лише на часину засліпити квазіодкровеннями і псевдоістинами, балаганом довкола часточок сакрального та власним блідочолим (і пізніше надмір романтизованим) декадансом…
Тільки життя і смерть Розіп’ятого дає істинний сенс слабосилому людському пошукові відголосків божественної краси. І нехай торочать казуїстичні еквілібристи про те, що література ніколи не співпадає з релігією, несумісні, мовляв речі. Справжня література, вірив Максим, - це кволі кальки сакрального, котрі наближають до відчуття творця. І найвищий злет поезії – це християнські строфи, позначені печаттю смутку за божим, а не тваринячим, у людині…
Може, є ї диявольська література, є література ніяка, є недолітература і паралітература. Але облишаю цю стару, натоптану розумовим ганчір’ям, гарбу класифікаційного маразму критикам, що живляться письменницькими соками. Скаржаться на відсутність великих полотен, епічного срібла і золота поезії. Та, може, ви просто не бачите їх,

читати