Завантажити

тебе запросили, як людину, хотіли послухати твоєї думки, старалися, як могли, а ти зневажив нами. І який же ти після цього поет, коли боїшся і уникаєш людини, погано приховуючи власну зневагу і відстороненість до простого і душевного, нехай і не елітарного і не вишуканого, спілкування? Що ж ти маєш узамін? Дві-три (на рік) поїздки до Києва, свою вальтонуту бібліотекарку і двох-трьох підозрілих щодо психічного стану дружків? Чому ти так мордуєш мене, гаспиде; звідки ти взявся на мою голову? Ні дітей з тобою не маю, ні добробуту, ні щастя, бо ні з муз?ки, ні з маляра нема в хаті господ?ра. Змирилася з твоєю творчою “дружбою” з тією шльондрою, що, що, питаю, ти ще хочеш від мене, якої ще тобі треба самопожертви? Адже не читають і не розуміють твоїх віршів, вони не-по-пу-ляр-ні! Може, ти лише замакітрюєш мені голову і дарма переводиш папір, аякже, вище призначення, справжній митець починається там, де закінчується людина, кривлялася Ольга. Та ти, щоб знав, пияку, ні митець, ні людина, ти – щось середнє, невизначено-аморфне, слів моїх уже не вистачає, силоньки уже нема терпіти твої ексцентричні витребеньки.
Потім традиційна істерика, викурювання на кухні півпачки цигарок, аякже, кожна дружина поета повинна курити – потайки чи відкрито. Далі не менш традиційні монологи про відсутність грошей, коли будемо повертати борги; хочеш, щоб подали у суд, конфіскували майно (але яке майно з тобою? що тут конфісковувати? хіба твої недолугі рукописи!) або ввімкнули “лічильника”? Ти цього чекаєш, харцизяко, чи тобі все-все, окрім твоїх віршів, по барабану? Я уже до батьків не їздила два роки, бо нема за що, а ти щось шмаркав перед виборами, триндів про ґвалтування власної душі, а потім… Де ті гроші, що ти заробив перед виборами, де?
Максим відбріхувався, охоплений дивною хвилею байдужості і до Ольжиних надривних вересків, і до “бібліотекарки”, і до грошей, і сливе до всього на світі. Огортав крижаний спокій і крижана витримка, лише зрідка відвідувала думка, чи не подати йому на розлучення? Але який, зрештою, у цьому сенс?
Додаткові і неминучі нервові та матеріальні перевитрати? Хіба інша буде ліпшою?
Немає кохання чи я невдатний любити нікого, окрім поезії? Чомусь невідчепно згадувалася одна із дивовижних любовних історій, розказаних Максимові львівським поетом…
7.
Це діялося в післявоєнний час в одному із західноукраїнських сіл. У школі працювала вчителька математики, яку послали сюди зі Східної України. Красива така була, незважаючи на двадцятидев’ятирічний вік, як щойно розквітла цнотливиця. Тоненька, довге, майже до колін, нефарбоване біле волосся – фея із скандинавських казок. Почувала себе самотньою, була неговіркою. Школа – квартира, де мешкала, квартира – школа, бо які розваги у селі, випотрошеному війною?
У тодішніх школах вчилися і трохи старші від традиційного учнівського віку. У десятий клас ходив дев’ятнадцятирічний хлопець, гарний, мов намальований, як описує фольклор подібну вроду. Він був сиротою, батьків пожерла війна. Жив із бабцею, мав ще, як кажуть західняки, вуйка, себто рідного батькового брата.
Як він боровся зі своїм невідь-чому і невідь-звідки нахлинутим почуттям! А як же інакше: вчителька, чужинка, старша рівно на десять років. Мана, наслання і пристріт опосіли хлопця…
Як вона тамувала у собі цей ірраціональний безум, може, пороблено, адже молодесенький хлопчина, напевне, ще нецілований (що абсолютно гармоніювало із консервативністю сільської моралі). Чому його темні очі і зачервонілі щоки переслідують, не даючи спати, і про все забуваєш, бо немає жодних цінностей, окрім нього.
І не витримала, призналася своєму юному красеню, що кохає. Навколишній світ – школа, село, пересуди – перестав для них існувати.
Що то за пара була! Найвродливіша на всю округу, найсміливіша і найпристрасніша. Хлопець перестав ночувати у бабусі. Тільки закінчаться уроки, одразу біжить до своєї колись учительки, а тепер – найдорожчої жінки. Вона відкрила йому божевільно-звабливий світ кохання, і нецілований хлопець гине за нею. Він своїм існуванням і юним незаплямованим єством довів їй, що можна бути шалено і самовіддано залюбленою. І колишні любовні пригоди видаються на цьому тлі паперовою цвіткою.
А село шумить, село пліткує, село зневажає і ненавидить. Найбільше сходить чорною слиною хлопцева бабуся.
– Ну що це таке, люди добрі? Курва москевська, хлопця зіпсувала, скурвлює дитину, нема кому за нього заступитися; бо не має, сарачисько, батька-матері. Але я піду до тих інспекторів, впаду їм у ноги і скажу, же би заборонили сучці згулювати мого онука, а не послухається, то най виженуть її з роботи, бо що така блядюга може доброго навчити?
І бабуся йде, скаржиться, падає в ноги. А вчительку попереджують, аякже, це ж розтління високоморального духу радянської людини, тим більше, Валентине Івановичу, треба вважати, адже ці дикі бандерівські землі такі далекі від кодексу будівника комунізму… Біляву красуню попереджують, виносячи догану із

читати