Завантажити

рецепції та самореалізації?..
Значить, ти завжди був плитким, неглибоким і поверховим стихоплетом, бо поети вмирають в душі, а потім в лікарні вмирають. (Рядок із вірша М.Холодного). І немає у тебе ні самурайської одержимості, ні суперменської самодостатності, адже сказано, що справжній митець розпочинається там, де закінчується людина. А ти є ординарною ганчіркою, якою можна підбирати огризки словесного бенкету, твореного великими поетами! Але як пояснити оте, незрозуміле навіть тобі, що рухає твоєю напівалкогольною рукою і привертає увагу деяких поціновувачів…
Це ж Господь подає тобі знак і дозвіл, натяк і благословення, щоб ти йшов своєю дорогою до ілюзорного Евересту. Може, ти ступив уже на перші сходинки цього приголомшливо-небезпечного і приголомшливо-одинокого шляху на вершину? А там немає ні суєти, ні дріб’язку, а там – тільки чистий сніг мистецтва, крижаний подих Абсолюту і тягар високої самотинності…
6.
Треба повертатися додому. Не хочу нікого бачити, ні з ким провадити безглуздих побутово-поверхових бесід, котрі забуваються через хвилину. Але ці бесіди теж відкладають на душі відбиток уніфікації, печать антивисокого, вони гнуть і ломлять тебе, зовучи до отари посередностей: “Максиме! Ти наш! Ходи сюди і не намагайся скочити вище себе! Воно тобі нада – калічити власне життя, приносячи його у жертву абстрактній і безликій літературі? Живи нинішнім днем, заробляй і витрачай гроші, дурню; подорожуй, люби жінок, але не як містично-платонічну візію блоківської Пані, а конкретно: кохайся з ними. Лови кожним фібром власного єства гедоністичні сторони життя, йолопе і анахорете!”
Може, дісно плюнути на все? Покинути думати про огидне навкололітературне болітце, у яке вже занурений по коліна? Чекаєш, аби ця трясовина – і видавців із їхніми “концепціями”, і позіхачів навкололітератури, і прохачів літературного щастя – засмоктала тебе по вінця? Звільнися від такої жалюгідної ролі або зумій писати, опинившись не поза процесом, а над ним. Бо інакше опинишся під ним і подобизна літературного життя затягне тебе у свій псевдопривабливий вир.
Адже зумів Стефаник уникнути європейського літературного середовища (і ми втратили письменника європейського масштабу…), скільки би не виціловува його в руку чи в ногу і не пророчив долі майбутньої зірки тогочасний вічноп’яний модерний ідол і постраховисько для традиційників Пшибишевський. Загадковий Василь Семенович зневажив також і українським письменницьким гетто, жив у своєму богозабутому Русові, на довгий час припинивши писанину – і це був найгеніальніший вчинок, зроблений рідними письмаками! Пив горілку, бавився у політику, був поганим господарем, зичив на вічне віддавання грошей у адвоката Черемшини, пережив низку зовнішніх і внутрішніх трагедій – і аж тоді повернувся до письмового столу…
Роздумуючи, Максим відчинив двері своєї двокімнатки. Ольги, як завжди, немає удома, їсти нічого, у хаті срач і безлад. Бо вона, бачите, мистецтвознавець, закінчила відповідний вуз… Кому тут потрібні, осліплена жіночко, твої мистецтвознавчі потуги? Невже ніколи не відчуваєш абсолютної байдужості пролетарської Мічурівки до своїх напівлюбительських, напівпрофесійних візій? Знайшла собі коло таких же, як і сама, провінційних напіваматорок, створили якийсь мистецький клуб, організовують якісь виставки живопису, намагаються вибивати якісь гроші, метаються, імітуючи і кокетуючи…
Одного разу Максим був на засіданні того геніального клубу. Кілька юнаків і дівчат, кілька перестарків, яким нікуди подітися, і кілька таких вар’ятів, як моя законна дружина, Ольга Володимирівна Постолович (не захотіла брати моє прізвище, вважає, що це принизливо для жінки; відголосок феміністичної істерії доплівся навіть у Мічурівку; може, і мав рацію той напівхворий Шопенгауер, пишучи про те, що жінки придатні тільки для дітонародження). Сперечаються про якісь плиткі, давньовідомі речі, їхні “клубні” засідання відгонять такою гидотною периферійністю, що хочеться, позіхаючи, тікати світ за очі. Чи повинно мистецтво служити народові? – Ні, не повинно або повинно частково. – Як вижити митцю в сьогоднішніх умовах? – Працювати, заробляючи гроші. – Хто був талановитішим: Сезан чи Гоген? – Важко однозначно відповісти.
Максимові тоді захотілося заревти на все горло: “Слухайте, клубники, чи як вас там! А якщо я зараз скажу, що Київ – це столиця України і що у людини здебільшого п’ять пальців на лівій руці і п’ять – на правій? Перестаньте займатися словесним онанізмом, ще і привчати до тупого провінційного калькотворення молодь! Краще ідіть працювати на городах, вирощуйте хліб, прибирайте територію, варіть власним чоловікам їжу, тільки перестаньте вдавати, наче ви теж причетні до мистецтва”. Не досидівши засідання за “круглим” столом, що мавпувало так званий новітній демократизм, Максим втік до найближчої забігайлівки, спересердя перехиливши одразу три стопарики білої.
Потім Ольга нудно вичитувала традиційну мораль, що ж ти, мовляв, ганьбиш мене перед колегами,

читати