Завантажити

недоаристархи і недозоїли, засліплені власними амбіціями, від яких – в ідеалі – повинні бути вільними? Але що, зрештою, значать ці лементи критиків на тій межі, за якою починається велике письменницьке сходження на холодні вершини?..
Треба йти лише за власною інтуїцією, шепотів після відвідин церкви Максим, і брати приклад з великих старців-схиігуменів. Треба вірити у релігію поезії. І нехай у тебе не буде читачів (десяток набереться завжди), не це повинно турбувати. Бо турбота про читача – крок до деґрадації, світської метушні, якою ти так нездарно проймаєшся. Плюнь на публічність, літературні вечори, видавців і промоцію – і звільнишся від суєтного баласту. Не турбуйся про жодну, нехай із найдорожчих уст, реакцію на власні писання – і ступиш на стежину свободи. Будь холодним, коли тебе вихвалятимуть на всі лади, байдуже – заслужено чи надмірно (не один талант спокусився цим зловісним гачком), бо що значать твої творіння порівняно з Божою досконалістю? Будь спокійним, коли вдавано чи невдавано не помічатимуть твоє словоплетиво, позіхаючи чи відвертаючись від нього і відчуєш внутрішню велич. Але не велич – справжню чи надуману – повинен ти плекати у лабіринтах і переходах власного серця, а лише чистий екстракт поезієпоклоніння. Дбай лише за те, щоб твій мозок і душа уміли відчувати високу музику. І нехай це звучить абстрактно чи патетично, яке твоє діло до дефініцій іроністів чи скептиків із паралізованою здатністю вірити і любити?..
Максим пішки повертався додому і здавалося, що за ним спостерігає з небес доброзичливе і вимогливе око.
9.
– Алло, добрий вечір. Це квартира поета Іщенка? – почулася зі слухавки силувана українська у жіночому виконанні.
– Так. Ви щось хотіли? – недоброзичливо вичавила Ольга.
– Чи можна пана Максима?
– Пана Максима? Почекайте, зараз покличу! Пане Максиме! До тебе! – знущально іронізувала кандидат мистецтвознавства, що завжди вірила у високе призначення власних профпотуг.
– Я вас слухаю!
– Пане Максиме! – її українська звучала з таким моторошним акцентом, що поет уже збирався запропонувати незнайомці перейти на вочевидь звичну для неї місцеву говірку. – Я маю честь просити вас погодитися на зустріч зі студентами нашого педагогічного вузу, зокрема, з філологами!
– Ви маєте на увазі той двоповерховий будинок із облупленими стінами на вулиці…вулиці…генерала Ватутіна? Маршала Жукова?
– Я маю на увазі наш філіал обласного університету! – голос організаторки помітно пометалічнішав.
– Ну гаразд… – відступав Максим. – А ви хто будете?
– Мене звати Наталія Едуардівна! Я доцент кафедри філології нашого університету! – із чітко підкреслюваним достоїнством чеканила співрозмовниця.
– Сиріч філії?
– Вибачте, не зрозуміла?
– Себто ви працюєте у нашому місцевому філіалі? – уточнював скрупульозний поет.
– Так, коли вам так подобається його називати…
– Ну… І що треба від мене? – Максим чувся тверезим і роздратованим, ледве стримуючи негацію.
– Ми би хотіли, щоб ви виступили, розповіли про сучасну літературу, напрями і тенденції її розвитку, ви ж відома людина, моїм студентам було би цікаво, – заторохкотіла доцентша.
– Ну… (“але чи мені буде цікаво, ти не подумала, дорогушо?”) Ну… А ваші студенти люблять купувати книжки? (“так заведено у нас, що письменник має дерти горло задурно і це самозрозуміло, ти ж не естрадна зірка, мовляв, і без того дякуй, що тебе ще хтось запрошує і навіть готовий вислухати, а потім ще і наллє сто грам дешевенької водкі”).
– Що значить “люблять купувати”? Коли вам потрібно, – закценувала Наталія Едуардівна на останньому слові, – то куплять, нема питань!
Останній аргумент таки подіяв на Максима:
– А на який час ми зможемо домовитися?
– А для чого тягнути? Сьогодні четвер, у понеділок традиційно важкий день, вечором я вам передзвоню, давайте на вівторок! – контролювала ситуацію Едуардівна вишколено-педагогічним голосом.
– Ну… Вважайте, що ми домовились… – промимрив поет і спохопився. – Дякую і чекаю на дзвінок.
На зустріч зі спудеями йти не хотілося, але під диваном спочивало ще близько ста екземплярів його поетичної збірки “Покарання милосердям”. Кому міг – уже пороздаровував, зрештою, таких людей у Мічурівці, прем’яко констатуючи, було небагато. Книжка продавалася у Києві, Львові і, здається, у Харкові. Там її розкупили, а у рідній Мічурівці придбали три чи чотири екземпляри. Двадцять одне “Покарання милосердям” мусив викуповувати сам, себто йому дали на це гроші ситуативні передвиборні друзі. Викуповувати власну книжку було соромно, і Максим попросив о сю послугу знайомого старшокласника, презентуючи йому після того, як весь мічурівський наклад опинився у торбі, пляшку темного “Сармату”…
З іншого боку, мозок настирливо турбували романтичні сподіванки: “Може, тепер обдарованіші студенти? Адже вивчають рідне красне письменство не кастрованим, а у повному обсязі. Мають нагоду знайомитися з творами великих – Антонича і Плужника, ранніх Тичини чи Бажана, Маланюка і Стефановича, Ольжича… Значить, повинні ліпше

читати