Завантажити

занесенням до особової справи. Але він такий гарний і ніжний, нехай хоч каменують її, нема сил відступитися від свого юного чорнобрівця. Вони такі різні, він чорний, як циган, і високий, а вона невеличка і біла-біла, ой, аж серце несамовито калатає у грудях, бо не буде добра від такої контрастно-жаскої вроди, ох, не буде, а в п о н е д і л о к п о п о л о с к а л а . . .
А бабця знову падає інспекторам до ніг, пане-товаришу, зробіть щось, я вас благаю, бо пропаде моя дитина, та сука його менструальною кров’ю приворожила, не інакше, бо чого би так сохнув за нею?
І старий інспектор, чи то пак завідувач районним відділом освіти, що уже давно нікого і нічого не любив, окрім грошей, зв’язується із директором і в наказовій формі (був чомусь розлюченим у той день, такі фатальні збіги обставин) вимагає звільнення “вашої повії”, так і сказав. Слово заврайвно для сільського попечитиля школи є законом, що не оскаржується. Він викликає нещасну у кабінет; так і так, мені неприємно, але ми вас попереджували, ви…добрий спеціаліст, але це не від мене залежить, одним словом, ви…ви звільнені.
Білявка лиш зблідла, ні пари з уст. А її чорнобрівець-юнак нічого не знає, вона не хоче його травмувати, бо вона його любить-любить, дужче за весь світ і дужче за свою маленьку нагуляну донечку Віру, яку вона здала у харківський дитячий будинок і про яку ніхто тут не знає. Білявка не впадає в істерику, не звалює вину на інших. Вона щось задумала.
Хлопець, як завжди, прибіг вечором, він нічого не знає; мила, ти сьогодні якась дивна, дуже урочиста. Яка нічка у них була шалена; люба моя зірко, у нас ще ніколи не було такої ночі, я піду за тобою на край світу. Хлопець нічого не запідозрює, він не відчуває біди, що збирається над дахом старенької хатки. Боже, чому нічого не запідозрив, коли вона несподівано дала прочитати йому свої щоденники, чому не відвернув біди, не закрив її своїм тілом? Ще так пристрасно і шалено, аж вкусила, поцілувала його наостанок… Мила, як завжди, ввечері, так, як завжди, із якимось химерним притиском вона відповіла і так глянула йому в очі, так глянула, мовби і душу його зчитала, і майбутнє його… Глянула – і відвернулася. А він ще молоденький, він нічого не відчуває…
Її чомусь нема на роботі, кажуть – звільнили, бабця, скарги. Чому вона нічого мені не сказала? Серце закалатало, серце провістило недобре. Він, кається, навіть не дивився у її щоденники, він біжить, аж земля потрясається, до їхньої хатинки.
Що це? Біля хати люди, метушня. Його побачили і мовби електричний розряд ударив натовпом. Запала гробова тиша.
– Вона жива? – тільки й пам’ятає, що устиг спитати.
Жива…але тут записка…все випалено всередині…отруїлася сірчаною кислотою…Знову згадав про щоденники, чому одразу не глянув, а поринув у кількагодинне нездорове марення?!
Її винесли на брудних старих простирадлах… Вона глянула на нього…говорити не може… ті її очі вже до кінця життя снитимуться тобі, хлопче.
Треба до Львова… Може, ще житиме. Я з вами…ні, хлопче, йди геть, заберіть його, чуєте, заберіть!
Метушня…повезли її…його схопили за руки кілька чоловіків…не пустили, привели до бабусі. Він сказав матері свого покійного батька тільки три слова:
– Я вас проклинаю!
І все. Ніколи більше він не заговорить із нещасною старенькою, що хотіла кращого для онука. І ламатиме у розпачі бабця варикозні руки, і не раз покається, і не раз буде подавати у церкві часточку за здоров’я свого живого, але втраченого внука, і за упокій чужинки, що відібрала у неї найдорожче. І помре бабуся, і не прийде він через кілька років навіть на її похорон. І навіть байдужий до всього, окрім грошей, заврайвно і місцевий директор школи будуть довго відмолювати свої гріхи.
Але це буде пізніше, а зараз він збирається до Львова, до шпиталю, і бере із собою її щоденники. Букви розпливаються, він не пам’ятає, як потрапив до лікарні, кого розпитував шлях. У реанімацію не пускають; хто ви їй будете, брат чи чоловік? Він мовчить і так дивно контрастує воскова блідість щік із чорним, наче крило ворона, волоссям. Він кілька днів проведе під реанімаційним відділенням, Боже, навіть немає достатньо грошей, щоб купити їй їжі; хлопче, вона на штучному годуванні, бо випалені стравохід і більшість життєво важливих внутрішніх органів. Йому нема куди їхати, але повернувся, до школи не ходить, переночував у вуйка; так не вбивайся, хлопче, є багато молодесеньких дівчат, знайдеш собі іншу. Нема про що з ними говорити і пояснювати…
Через два тижні пустили. В її очах мольба і жах, мовби ті очі вже глянули на вхід до брами, за якою на цей світ повороту нема. Бідолашна, простягає до нього висохлі руки – чи хоче захистити, чи сама просить захисту – знає лише пан Бог. Уста відкриваються, сказати нічого не може, навіть кулькову ручку несила їй утримати. Лише одного разу спромоглася написати зміненим, мовби нерідним, почерком: “Вибач за все. Я тебе лю…”
Він живе у лікарні і під лікарнею. Уже всі лікарі знають, хто

читати