Завантажити

спуститися із серафимських висот на грішну землю, Максиме!
Але, помітивши у поетових очах злісно-роздратований блиск чи втомившись від зіставлень “декого” з класиком районного калібру, сивоголовий закінчив спіч майже (майже?) толерантно:
– Так вип’ємо ж за те, щоб, як говорив мудрий кавказець у класичному фільмі, наші бажання завжди співпадали з нашими можливостями!
Зацокотіли, працюючи, літературні зуби, і заплямкали літературні роти, в унісон нищачи канапки впереміш з печивом до чаю (“я не витримаю цієї фіґні, зараз зірвуся; треба вставати і йти, галантно подякувавши за тупувато-агресивну купецьку “гостинність”).
Але Едуардівна свою справу знала значно ліпше, ніж поетичну алгебру і гармонію:
– Не в наших слов’янських (“чому не українських?”) традиціях робити перепочинок після першої чарки!
– Вип’ємо третю, вип’єм четверту, вип’ємо п’яту і шосту! – паралельно пожвавлювалася рудорозфарбована.
– Максиме, де ви бачили поетів з абстинентними нахилами? – ввергала іншомовні наркологічні визначники особа з гермофродитськими ознаками, що, вочевидь, єдина у цьому товаристві дочитала Максимову збірку.
Знову дружньо заклекотіли горлянки і заплямкали роти (“та вони тут круто випивають, більше від мене”).
Всі, окрім Максима та сивоголового, плавно перейшли на російську, себто на її макаронічно-макабричне поєднання з недолуго вплетеними українізмами (автор не має жодного бажання займатися лінґвонатуралізмом, щоб відтворити цей жахливий суржик).
Рудорозфарбована леді вийшла на коридор, даючи команду комусь незримому поповнити алкогольні запаси (“а із закускою як, курви мічурівські, невже споїти мене вирішили?”)
– Може би…гм…якоїсь конкретної закуски – прошамкотів Максим, уже не відчуваючи бажання до монологу про поезію яко царівну літератури.
Але Едуардівна, а особливо сивоголовий, мали іншу думку за предмет бесіди, навперебій вставляючи поради і цінні вказівки (алкоголю побільшало):
– Воно, канєшно, зараз пора експерименту, але це недоступно простому трудязі! (“можна подумати, що посполитий люд ночами всуціль схилений над томиками “Кобзаря”, наче на лубково-народницьких картинках порубіжжя ХІХ і ХХ століть”)
– Не тільки трудязі, це недоступно пересічному студентові-філологу! (“то чому ви набираєте таких “філолухів” до вузу?”)
– Це вапше непонятно-незрозуміло, що хотів сказати автор! – водномить атакували Максима просвітянин, доцентша і бальзаківка.
– Але в ідеалі автор і не мав би журитися, чи полюбив його вірші сантехнік, чи зрозумів їх слюсар, чи симпатизує його книжці забембаний homo sapiens з дипломом про вищу освіту за плечима! – реактивно скипів підпилий Максим.
– Максим, канєшно, прав?й, що не зважає на відголоски просвітянської естетики!
Зрештою, рудорозфарбованій і Едуардівні було, як видалося Іщенкові, байдуже – зважає він на відголоски, алюзії, ремінісценції, тири-бири чи ні. Понуро спостерігаючи, що розмова хилиться у бік “реабілітації” гостя, після п’ятої чарки сивоголовий не витримав:
– Сьогоднішні поети абсолютно не здатні на офірну жертву! Згадаймо мученика Павла Грабовського, котрий ще восьмилітнім казав, що хоче померти за людей – як Ісус Христос – і котрий зі своїх тридцяти восьми трагічних років двадцять провів у тюрмах та на каторгах.
– Але ж Грабовський був нікудишнім поетом, наскільки мені відомо, – в’яло і напівп’яно змінював Максим “дискурс” бесіди.
Алкоголю меншало. Жінки мовчали, а сивоголовий виявився міцнішим горішком, ніж здавалося на презентації роздратованоиу поетові:
– Як ви можете так говорить? Хто з вас, нинішніх, написав такі шедеври, як до “Н.К.С.” чи “Мамо-голубко”? “Трудівниця”? “Діти маленькі кликали маму”? Це ж треба мать камінь замість серця, щоб таке стверджувать!
– Добре-добре… – пасував роздобрілий Максим. – Але ж його тенденційно-риторичні заклики замість поезій, його несамовита неприязнь до будь-яких проявів естетичного? “Нехай людці, що до вітхнення вдатні, співають нам на всякі голоси про райські сни й куточки благодатні, де плачуть, там немає вже краси!” (“ми теж дещо знаємо і я, діду, доведу тобі цитатами його естетичну неспроможність”).
– Бо він мав право на докори яловій нації, розумієте це чи ні, він заслужив це право своєю харизматично-мученицькою біографією! –підвищував тон сивоголовий.
– Але ж біографія, шановний, нехай навіть найбільш страдницька, не виключає нахилу до моралізаторської графоманії. Кому було би діло до каліцтва Байрона чи епілепсії Достоєвського, якби не їхні великі твори? Чи маємо підвищувати письменницькі бали Осьмачці лише через те, що совєтська система довела його до манії переслідування? Слід розділяти біографію і тексти! – трохи запалювався поет.
– Які “тексти”? Це у вас – “тексти”, – сивоголовий не на жарт розкручувався. – А у класиків – вистраждані згустки духу!
– Звідки ви знаєте, вистраждані мої вірші чи ні? Маєте літературний детектор брехні чи божественні третейські терези?
– Бо ваші вірші не сприймає народ і не сприймає навіть значно молодше покоління, що було

читати