Завантажити

похитуючи вказівним менторським пальцем, пробувала повчати Максима, хоча це швидше говорилося для їхнього завідувача кафедрою Микити Калениковича, сиріч сивоголового:
– Все-таки тяглість традиції спонукає до освоєння її складових елементів, а футуристичні витребеньки безславно відійшли у минуле, бо тяглість традиції є незнищенною, через те, що…
– Досить уже мені повчань, дякую за гостинність, – робив підсумки Максим, вихиляючи останню чарку.
Микита Каленикович яко грізне втілення “тяглості” і “неперервності”, звернувся до особи, котра єдина прочитала “Покарання милосердям”:
– Шуро Валентинівно, а вам н?чого сказать, ви ж читаєте курс сучасної української літератури нашим студентам?
Жінка з маскулінними рисами спромоглася на ситуативно-п’яну мужність:
– Це ж не комсомольські збори, де усі повинні висловитися…
Максим був приречений виходити. У голові гуло і крутилося, наче там затіяли піонерський конкурс сто юних радянських барабанщиків.
…Прощавайте, ворожі і безликі, прощавайте і ви, Лесю, певне, нелегко вам тут. Не маю образи на вас, жіночки, бо вам, здається, однаково (окрім Лесі) – працювати у вузі чи в бухгалтерії колгоспу, любити поезію чи вишивання хрестиком. Бувай здоров, сивоголовий, ти нічого не втямиш, аби я навіть розпластався тут у молитовному ритуалі возхваління великих нашої літератури. Йду від вас, неспізнаний ні на граминку, такий же чужий вам, яким був до презентації, а чи не ваша “тяглість” вчить розуміння, навіть любові? Цур і пек вам, залізобетоновані…
Все ж зумів вичавити з себе слова прощання, не обіцяючи наступних відвідин. Жінки були вражені його несподіваним відходом (можливо, хтось із них сплутав поета з альфонсом…). Залишав їх у невеличкому кабінеті у формі просторого карцеру. Залишав разом із порожніми пляшками, сорок двома екземплярами “Покарання милосердям” і грізно-насупленим вершителем кафедральних доль і роздавачем літературних індульгенцій на справжність сивоголовим Микитою Калениковичем.
За вікнами навчального закладу було ще сумніше і непривітніше, ніж усередині. Судорожно затиснувши у руці виручені сорок дві гривні, Максим Іщенко п’яно і п’янко ступив у неспокійну робітничо-вугільну ніч…
11.
За вікном сіріло. Перше, що чітко відчув Максим, було налипання жаху. Але не плитко-побутового чи кишенькового жаху, а нутряного, що, здавалося, може спаралізувати не лише функціонування лівої нирки чи правої легені, а усе тіло.
Вчора заходив ще у якісь генделики… Зустрів знайомого однокласника… Цілодобових пивничок у Мічурівці немає, і їх виставили на вулицю… Якісь підлітки, дика московська лайка… Максим читав їм свої вірші, “мен йобнутай, нє будєм єво трогать”. Однокласник потім кричав йому до вуха, що вони були на волосину від гостинця ножем, не пам’ятає, як опинився вдома…
Облитий липким потом, Максим кинувся до сумки. Сумка є…гаманець…одна гривня, двадцять…ще сім копійок… Ось тобі сорок два екземпляри “Покарання милосердям” і сорок дві гривні. А ще вчора зранку ти планував хоч триста… Але де сорок?
Так… Правильно… Вчора безробітний однокласник казав, що не має ні копійки, і ти все просадив із ним. Щось варнякали, потім п’яний однокласник плакав, потім підлітки і нічні погрози ножем.
Плюнути і розтерти. Адже людина, зустрічаючи кожен наступний день, знищує у собі попередній. Окрім трагедій, що відбуваються у кожному житті, якогось дня, чорновисвіченого з триста шістдесяти п’яти уніфікованих позначників часоплину, решта днів, поступаючись волі наступних, забуваються, неначе першокласницький досвід. І це жорстке забування чиїхось благальних позирків, благовісних рук, високого чи низького плачу та сміху звільняє місце для навали наступних математично-уніфікованих цифр. І хто скаже, чим відрізнялося для нього третє червня позаминулого року від двадцять першого листопада?.. Хто знає: минулорічні десяте січня чи десяте березня були важливіші у вашому таємному підсвідомому реєстрі накопичення вражень і нарощуванні людської пам’яті, котра іноді ще іменується досвідом?..
Максима жахає і морозить цей сміттєпровід використаних у минулому днів, це скарбозвалище пам’яті, де так нечасто вирине спогад про високе і гарне…
А, з іншого боку, які ми, homo sapiens чи навіть homo- не дуже-sapiens, буваємо наївні… Ми сподіваємося, що наші вчинки, емоції, навіть любов комусь надзвичайно потрібні і рятівні. Проте лише мимовільне чи немимовільне зло запам’ятовується і викликає до об’єкту з плоті та крові щире почуття, котре нарікають ненавистю чи неприязню. Добро сприймається автоматично, наче інакше і не могло бути… І хоч би ти Максиме, корчився зараз від припадку апендициту чи іпохондрії (знічев’я можна нанизати ще тисячі інших означників), кому буде діло до тебе, хто зможе прочути твій біль? Ніхто.
А тобі хіба не байдуже, страждаючому банальною післяперепійною депресією, те, що хтось мучиться справжнім, а не рефлективно-інтелігентським горем? І що значить для матері, у якої нещодавно загинув на шахті син, низький розвиток поетичного чуття студентів мічурівської філії,

читати