Завантажити

упадання перед молоденькими не допомогли Шевченку, ні вистоювання під вікнами маніпулянтки не допомогли Франку. Бо що тим зеленим дівчиськам було до містики таланту чи харизми?.. Вони, кожна по-своєму, бачили у першому випадку лише облисілий лоб і богемні мішки під очима, а в другому – лише наполеонівський зріст, руді вуса і веснянки. Бо, як писав поет, “курві з баговиння перини за кільцями диму ніколи не вгледіти Крішна-Раму” (Цитата з поезії А.Охрімовича).
А може, ти, що витирає порох із соцреалістичних фоліантів, хотіла б спізнати вістря полігамної правди, для початку, так би мовити, “амур де труа”? Адже спокусився такою сумнівною звабою Маяковський, що, подейкують, мордувався всеньке монументально-ідеалістичне і закулісно-трагічне життя думками про власний мініпеніс та безперервні зради містичної упириці Лілі Брік? І не допомагали ні насильницькі (над собою) розлучення, ні втечі за кордон чи до постелі інших коханок. Це була пристрасть-покара, пристрасть-мазохізм і пристрасть-амок.
Ні, красуне передбальзаківського віку, не дочекаєшся таких офірувань (сходив Максим люттю і неприязню, навіть не пробуючи порозмірковувати – воістину поет – над причинами від’ємного енергетичного заряду). Не хочу я ані твоїх купецько-мазохістичних любощів, ані твоєї правильної, як ведення щоденника відмінницею-третьокласницею, самопожертви. Не треба, Інно, не треба нічого. Збагни це, щезни і не мордуй мене, якщо не хочеш дочекатися, щоб я кидав слухавку, чуючи твій несміливо-фанатичний голосок…
І взагалі… Як це банально – розмінюватися на коханку із плоті і крові, мені з жінкой не возиться, коли мене чекає інша, безплотна і холодна любов – Поезія. Яка жінка може зрівнятися з цією платонічною королівною? А вона карає за зради і дрібні копійчані бартери, а вона вимагає абсолютного занурення у висоти її безплотного духу. Якщо схима – то не чвертьсхима, якщо аскеза – то не восьмушка аскетичності. Хіба це письменник, котрий хоче гедоністично вп’ястися у життя, спиваючи його сумнівні насолоди? Справжній письменник повинен бути відреченим для офіри Логосу, а не прораховувати кожну п’ядь, що веде до успіху! О панно Інно, панно Інно (Цитата з поезії П.Тичини), невже ти не розумієш, яка єси мені далека і чужа?..
13.
… К а ж у т ь с т а р і л ю д и , щ о д а в н о с е б ? л о…в одному селі жив удівець. І лише красуня-дочка нагадувала йому про колишнє сімейне щастя. Його дружину спалили сухоти, не допомогло і те, що кілька разів привозив з міста пана лікаря. Чоловік був заможним, завдяки своєму розумові, хитрості, енергії, платив лікареві великі гроші, але дружині це не допомогло…
Залишився лише з дочкою, яка квітла такою вродою, що аж моторошно було парубкам до неї підступити. Лише сусідська Юля могла дорівнятися красою дочці вдівця, дві були ровесницями, сімнадцятилітками. Але Юля жила у бідній сім’ї, батько її пиячив, часто плакав, у селі його кликали віхтем. Юлина матір, справді, любила його, п’яненького, часто відгамселити ганчіркою, бо верховодила у сім’ї
Й одного разу, побачивши, як сорокалітній сусід-удівець звинно працює на своїй господарці, стара подумала: “Скільки добра пропадає… У нас четверо дітей… Чому б Юльці не вийти за нього заміж, ачей буде ґаздинею?” Ох, мамо, у недобрий час запала вам у голову ця думка, що ніяк не хотіла вступатися з ослабленого роботами і біднотою мозку, у чорну годину замислили ви майбутнє для своєї чорнобрової і чорноволосої красуні…
І почалися безкінечні докори, мовляв, треба виходити заміж, що висидиш у батьківській хаті, тра йти на свій хліб, дитино, ось сусід під боком заможний, навіть слухати не хочу про якусь любов. Я твого тата теж не любила, але якось живемо, чотирьох дітей народила, ти зачалася не з любові, а диви, яка ладна чічка. А він ще не старий, ще хлоп – ого! – ровесник не поцінує так твою вроду, як чоловік з досвідом, той вдівець тебе на руках носитиме. Дуже здивувався і вдівець, коли почув такі натяки, бо вже не думав одружуватися. Але – о Боже! – як важко одному спати під ковдрою, ці міцні руки ще хочуть когось голубити, а Юля така молода і файна, як на поштовій листівці, котру він видів колись, ні – ще краща, бо та панянка на листівці була якоюсь холодною, з підмальованими губами… Але, чекай, мені – сорок, а їй – сімнадцять, як моїй дочці Марії, чи на добре воно вийде?
Але стара вмовляє, вдівець починає частіше до них заходити. Один раз прийшов з пляшкою і запили заручини, тільки Юля безперестанку плакала і називала його вуйком. Вона любить Івана, а не цього старого і напівлисого…діда. Але як можна не послухати батьків, що скаже священик і люди, що мені робити, матусю рідна, та не зможу я з ним жити, у домовину ти мене заганяєш…
Весілля відгуляли за кошти жениха-вдівця, що на радощах справив, як на сільські мірки, справжнісінький бенкет. Вже маєш, Марійко, мачуху-ровесницю, дві ви найперші сільські красуні, дві і породичалися. А Юля плаче, місяць проганяє вже не вдівця, а чоловіка, зі свого, ще дівочого ліжка. Іван десь поїхав з села після її весілля. А на

читати