Завантажити

вільної!.. – душі, вийшла заміж через багато років опісля смерті своєї вродливої мачухи за якогось дідка… Коли виходила заміж, то навіть без весілля, адже їй було сорок років, а дідкові-нареченому приблизно скільки, як її батькові.
P.S. Хтось з односельчан склав пісню про нещасну Юлю, котра не з любові вийшла заміж.
…н е з н а л а , б і д н а , щ о т о л ю б о в – н е ж а р т …
14.
І знову телефонний дзвінок. Інна? Однокласник? Може, Каленикович? Степан або Іван з Києва? Хто може зателефонувати о 800 ранку?
Бо телефон – сливе єдиний мій зв’язок з позамічурівським світом, мій ангел-охоронець і мучитель, моя єдина найживіша душа у цьому помешканні. І хай мовознавці відносять лексему “телефон” до категорії неістот, для себе я відміняю усі строго канонізовані дефініції, безглуздя класифікацій і мертві правила.
Моя дорога слухавко! Ти ще даєш мені ілюзію спілкування з людьми. Мені ліпше і легше говорити з ними через посередництво твого холодного тіла, щоб не прозирати у їхні легкозрозумілі бажання, котрі відбиваються у вертлявих зіницях, щоб не чути хитрих вібрацій їхнього крутійського голосу, щоб не розуміти глибше праґматично-примітивних сполук, котрі заставляють їх шукати зі мною контакту. Ти полегшуєш мій тягар прозірливості, ти підсилюєш мою можливість бути собою через твоє неупереджене посередництво, ти даєш мені шанс, коли це потрібно, бути жорстким і небагатослівним. Іноді ти несеш на своїх технократичних крилах неприємні новини чи голос немилих для твого власника співрозмовників, іноді ти дзеленчиш у невідповідний для бесід час. Але найчастіше ти служиш підпорою і підмогою, ліквідовуючи мої застарілі комплекси і страх живого спілкування, о мій незрадливий старомодний апарате, лагідне продовження мого “я”, без театрального макіяжу і непотрібних дипломатичних інтелігентських реверансів…
Дзвонили зі столичної спілки письменників (чи на три чверті сірих літературних гримувальників?). Слухавка повідомила механічним секретарським голосом, що Максимові слід терміново приїхати до Києва, взагалі вона його вітає, бо після довгих і напружених вчорашніх дискусій високоповажне журі присудило йому почесну премію “Сяйво” за збірку “По…по…ривання…, вибачте, забула. “Покарання милосердям”, виправив Максим, так-так, отже, чекаємо вас післязавтра у нашій спілці, де відбудеться вручення почесного “Сяйва”. Видатки на проїзд (але, якщо їхатимете поїздом, беріть краще плацкартний, бо за купе не повертаємо) беремо на себе, ще раз вітаємо, до побачення!
Ледве нашкріб грошей на дорогу. Але ж премія “Сяйво” – це не марні сподівання на купівельну спроможність філолохів мічурівської філії. Напевне, буде кілька тисяч гривень…одягу накуплю, бо обносився, як бомж, навіть Ользі щось видарую… Не хочу спілкуватися з Інною, але заплачу їй винаймання квартири на рік вперед, бо що, бідолашна, заробить у тій бібліотеці…може, хоч півроку матиму можливість спокійно писати і читати…почну великий есей…
Колеса потягу стукали рівномірно і заспокійливо. Максим не шукав алкогольних пригод, бо не було за що і не було бажання. Відчував – навіть не страх, а досіль незнане і нове! – обридження до стимулятора для обмежених, пересичених або недосичених духовно. Життя таке розмаїте, і спрощувати його до вживання міцної рідини у чарці…
А рідина притуплює і ослаблює, відбирає, так тихо, з диявольською експериментаторською методичністю, всі твої, Максиме, вроджені таланти і потуги, всю твою любов, яку ти ніс світові і людям, заставляючи молитися скляному божку і обожнювати страхітливого скляного ідола. І навіть вірші твої. Максиме, стають після фази чергових ритуалів поклоніння скляному сфінксу неприродньо-скляними, з випотрошеним живим серцем, мовби пророблено з ними повільно-жаску вівісекцію. Талант схрещується зі скляною потворою, вона виходить з цієї нерівної боротьби ще привабливішою, ніж до неї. Вона манить своїми скляними руками, мов найжаданіша жінка, вона чарує своїми скляними очима, за якими захований лише моторошний натяк на деґрадацію і розкладання твого таланту, що не витримує наперед приреченої на поразку боротьби з огидним скляним фетишем…
А потяг заколисує, заспокоює і вкотре знесилений важкими, мов наплечник, набитий камінням, рефлексіями, Максим поринає у важку напівдрімотну прострацію.
Зранку – Київ. За останні копійки дорога кава у підземному переході для збудження поета від майже сомнамбулічного трансу, у якому проходять перші столичні години. Спілка, котра дивом залишалася конати у розкішному приміщенні на вулиці високопоставлених урядовців, зустріла, як завжди, якоюсь селянською настороженістю.
Здається, звідси ніколи не вивітриться дух крихітноборництва і дрібненьких підкилимних інтриг, безпомильного впізнавання “своїх” людей. А хіба у Гільдії укр. письменників, себто ГУПі, не так? Те ж саме уважне відшукування і плекання людей “свого” кола, решта – для тла і кількості. Зрештою, коли у Спілці намагалися створити хоч видимість об’єктивності, то у ГУПі такими дрібницями ніхто не переймався. Є жменька своїх, для них

читати