Завантажити

країни люди борються за виживання, грабують мільйони, помирають від голоду і задавнених хворіб, стріляються і викидаються з вікон, стають заручниками ритуальних убивств – але у будь-якому випадку, поете, їм не до книжки, тим паче не до твоєї екзотичної метафорики і не до точного відтворення твоєї антропонімічної виокремленості.
Бо що таке Поет загалом, а в цій країні і поготів, як не кумедний блазень з ковпаком на голові, смішний і трагічний деміург, покинутий усіма і відречений від усіх…
Його амбіції (читай – спроби докричатися до світу) викликають – у ліпшому випадку – спротив і лють, а в гіршому – на них кладуть велику купу (авжеж, що не алмазів). Його словоплетива не для країни, зомбованої пристосуванством та алкоголізмом. Так, він часто є еґоцентричним нарцисом. Але це нарцисизм нешкідливого і доброго дитяти, а не самозакоханого циніка. Бо еґо Поета спадає, мов шкаралупа, бачачи некартинний біль. Бо Поет – це людина, що може бути і жалюгідною, і дрібною, і по-наївному вередливою, навіть відразливою, але уміє, за господнім дозволом, ловити мить моторошно-високої краси.
І бійся слави, Максимцю, бійся слави, добре, що ти – не Джо Бродський. Пам’ятаєш, як Стефаникова мати, здавалося б, затюкана селянка, сказала синові після виходу його першої збірки прози: “Зле, дитино, що за тобою починає ходити слава”. Парадокс? Аж ніяк. Уславлені письменники, як правило, дуже самотні і майже нікому не довіряють. Бо gloria – ця безжальна жриця – забирає з їхніх душ трагічну подать на свій вівтар, обкурений не ладаном, а фіміамами, і обагрений чорною кров’ю спустошення. Чому, Максимцю, закінчили суїцидом знамениті нобеліанти чи гонкурівці – великий Хем, Кавабата, Гарі? Від пересичення? втрати вітальної сили? Хоча Хемінгуей постійно намагався довести протилежне, творячи власний суперменський міт, у який повірили усі, окрім нього. Чому здійснив ритуальне харакірі культовий Місіма? Чому? Чому? Чому? Нікого з них не порятувала слава, п’яна шинкарка, як казав Тарас. Ти не двадцятилітній хлопчисько, поете, і повинен усе усвідомлювати і навіть бути готовим до…своєї несподіваної прижиттєвої слави, принаймні, на батьківщині. І це не може тебе – навіть при такому пасьянсі долі – застати зненацька, наполошити. Ти не можеш чинити відразливо-неадекватних реакцій, як душевне заміщення на несподіваний пошанівок. Адже так званими зірковими хворобами можуть страждати хіба що деякі естрадні співаки зі скромним, м’яко кажучи, запасом інтелекту, але аж ніяк не письменники. Бо інакше гріш ціна їм і їхнім писанням.
Але, поете – ха-ха-ха! – не слід передчасно лякатися. Бачиш, який ти смішний і наївний – отримав невеличке “Сяйво”, а вже боїшся, щоб тебе не зіпсувала слава. Та вона і не пробує тебе псувати, голубчику, бо тобі до її холодних обладунків ще як до Києва з Мічурівки по-пластунському… Кожен літератор, Максимцю, прагне визнання і передовсім відчитаності, бо інакше його творіння перетворюються лише на милі сімейні реліквії.
Але письмакам, особливо українським, справжня прижиттєва слава аж ніяк поки що не загрожує, заспокійся, мічурівський страждальцю. Нема потреби готуватися до приходу fata morgana… Про такі речі ще можуть мислити письменники-нобеліанти, але той Нобель до них, як правило, приходить уже тоді, коли слід підбивати життєві підсумки, а не боятися підступного наркозу зманіженої тітоньки gloria. І не роздряпуй – так кокетливо, наче дореволюційна гімназистка – фантом. Зате можеш зайве пересвідчитися, яка вередлива твоя підсвідомість і які вона іноді викидає назовні химерні коники-стрибунці…
Скільки, Максиме, намішано суперечностей у каламутних водах довкола твого серця, скільки екстрем розтерзують тебе і скільки всіляких там дихотомій тебе розпинають. І (як казав колись старший класик про молодшого) звідкіля ти такий узявся? І як ти можеш мріяти про славу на цій трагічній землі, де мало не щодень відбуваються катастрофи, ритуальні смерті і насильницькі жертвопринесення?
Бо ця земля пропахла невинною кров’ю. Бо на цій землі ужинається сатанинський урожай, і навіть мова цієї землі гине і вичахає, немов брезкла стара паралітичка… Бо на цій землі ми далі надіємося на власні потуги замість того, аби у єдиному українському молитовному хоралі ще раз звести руки до Господа і просити у нього більше ласки і спокою для цих малих і стражденних, що населяють її монументальну територію…
І Господь, котрий не дав розчинитися у старезних словниках мові цієї землі, котрий оберіг августійшою заопікою віру, котрий захистив від руйнації на цій землі святі місця і сакральні символи, знову допоможе нам, слабким і безпомічним. Бо ми пройшли крізь таку масакру винищення, залишившись народом, що Всевишній готує нас – ні! не до надривного месіанізму і претензійного імперського проповідництва – до тотального здійснення на цій землі заповідей великої Божої любові. І ми – депресанти і туберкульозники, параноїки і паралітики, спроневірені і зомбовані, – відродимося до могутнього державного життя під святим

читати