Завантажити

пробує щось шкрябати (“як нецікаво, так і подумав”), але їй дуже подобається Максимова поезія, і вона розуміє власну нетактовність, бо насмілилася потурбувати метра (так і сказала: “метра”). Поет перебив, що ви, що ви, все нормально (а серце раптом заметалося, наче загнаний у клітку джунглівський лев, це ж, це ж…дівчина з очима не то лані, не то антилопи, а якщо без іронії, то з очима, які неможливо забути!), чим можу бути корисним (звідки ця неадекватна мимовільна прохолода, ця зимна відсторонена ввічливість у голосі, адже згадував її, думав про неї, не міг забути тих моторошно-красивих очей…). У слухавці запала ніякова безглузда пауза, але все ж Максим знайшов вихід, запропонувавши дівчині з неробітничими очима завтра зустрітися, звісно, лише для того, щоб переочити її рукопис. Ой, мені ще треба його підготувати, давайте післязавтра; ні-ні, давайте, як ви сказали, завтра, явно не покидало хвилювання дівчину з нетутешніми очима, незважаючи на те, що поетові реакції на її слова були на диво приязними. Зрештою, домовилися зустрітися біля поштамту, о 1700.
Ольга поїхала до батьків. Аякже, вони дорожчі за чоловіка. Але хто сказав, що наше співжиття є сім’єю? Адже під дахом, де немає дітей, поселяються привиди, особливо, коли дітей і не прагнуть. Але чому я живу з Ольгою? Щоб час від часу щось кудись запхнути? Щоб іноді не відчувати жаху закинутості, все ж якась людина у хаті, бо вміє говорити?.. За звичкою, керований страхом зміни?
Адже ми чужіші від незнайомців. Ми навіть не сваримося, бо сімейні сварки – це доля або нерозумних, або небайдужих. Тільки холодна тиша у хаті. Ольга медитує над своїм, перепрошую, мистецтвознавством, викурюючи незліченну кількість білофільтрованих умертвлювачів, аякже, кожна дружина поета повинна курити. А я або читаю, або пишу, або мене немає вдома. Лише іноді закрадеться під цей холодний саван тиші чиясь іронічна репліка, блиснуть неприязню і надвисоким концентратом розчарування чиїсь очі, зависне у повітрі, хапаючи порожнечу замість обіймів, чиясь самотня рука…
Лише наші спарування на диво активні, розкомплексовані і безсоромні. Напевне, такі парадокси існують між самцем і самкою, що не любляться. І тоді ще буйніше грає фантазія, ще дикіше скипає кров, ще розкутішим стає мозок (адже найперше акт відбувається у черепній коробці, а не у площині геніталій), звільнений від будь-яких сентиментів до партнера, на якому виміщується задавнений і змертвілий біль нелюбові. І Ольга бачить у мені лише машину для її задоволення, лише пристрій для її обов’язкового оргазму, лише суцільний член для відчуття себе самицею, котра віддається, але й бере, черпає та ковтає мою енергію, плюючи тоді на свою загадково-мистецтвознавчу вуаль. А я теж підпадаю під ті емоції, на мент звільняючись від переплутаних і екзотичних рефлексій, мнучи і жорстко пестячи під собою (над собою, біля себе) лише особину жіночої статі з гарним,ніде правди подіти, тілом. Я роздираю і розшматовую її плоть, підстьобуючи себе вульгарними і розтлінними фантазіями, мовленими (а для чого церемонитися у цьому гнізді антикохання?) вголос, рвучко і безсоромно, без жодних натяків на цивілізаційну пудру і тяжу культури…
І лунає у нашому помешканні шалений оргіастичний стогін, і втолює на часинку свою ненависть варварська хіть. І якусь мить ми навіть взаємовдячні за це, бо не треба гнути комедії, прикидатися і шепотіти піонерські слова.
Але ці хвилі випаровуються, і ще страшніше та об’ємніше нависають у кімнатній тиші кажанячі крила нелюбові… Ще цупкіше – як розплата за бездумні оргіастичні зойки – навалюється на серце камінь такої гострої самотинності, що ішов би і ловив би за руки перехожих, аби погомоніли зі мною, не конче про поезію, про що завгодно… Або накручував би і накручував телефонний диск, добиваючись до знайомих, котрі живуть у різних містах. Але я навіть не маю літературних друзів, то ж, як прорік трагічний поет, “до кого говорить? Блок у могилі, Горький мовчить” (Цитата з поезії П.Тичини) … І тільки коли я обійнятий скляним божком:
Ой, літа орел, та літає сизий попід небесами,
Ой, гуля Максим, ох, гуляє батько степами-ярами…,
то звільнений від решток сорому і закомплексованості, продзвонюю десятки і сотні гривень, втрапляючи то на роздратування, то на іронічні кпини (а пізніше обов’язкові злісні плітки), то на зловтішну байдужість… Але майже ніколи моя зміщена алкогольна свідомість не зустрічала ні телефонного співрозуміння, ні хоча б стриманого телефонного співчуття…
Допився, Максимку, уже співчуття вижебруєш… А недавно сказав Ользі, що у деяких індійських селах донині зберігся звичай жіночої ритуальної смерті на могилі власного чоловіка, тобто жаского самоспалення, щоб не лишатися вдовою… Як тоді розреготалася твоя “благовірна” мистецтво-дуже крута!-знавкиня! Ти ніколи не бачив на її обличчі таких щирих сліз, спричинених вибухом гомеричного (уточнюєш – не істеричного) сміху… І тоді ти остаточно зрозумів, що треба не ховатися, як кріт, у папери і старі рукописи, а сміливо

читати