Завантажити

монологу, але занадто дипломатичний, коли не надто п’яний, Степан і його знайомий критик закоськали і зацитькали. Тобі, мовляв, того треба, старий, он і “Сяйво” отримав, а будеш чемним, то… Сиди тихо, старий, ми теж їх недолюблюємо, але життя є життям, а спілка потрібна; диви, яке приміщення, тут завжди можна зібратися, а твій провінційний максималізм, старий, іноді є просто відразливим. Ти не Сава Морозов, щоб виливати “митцям” усе, що він, яко меценат, насправді думає про їхню творчість. Ти навіть не культовий (для цих стін і у свій час) Сосюра, котрому, кажуть, усе прощалося п’яному, не забувай прекрасну латинську сентенцію про Юпітера і бика.
– (“З ними усе зрозуміло… Але звідки знову цей шквал депресивної самотності? Що хоче від мене ця дурна душа? чому мордує? Перед ким і чим я так важко провинився?”) Добре, хлопці, заспокойтеся. Буду тихішим від води і нижчим від трави, адже ви соромитеся, що є приятелями такого зацофаного марґінала, котрий навіть у СПУ не вміє себе достойно поводити…
– Ну що ти, старий, перестань! Ми ж тебе любимо і все розуміємо; просто не тут і не зараз (“а де? на ваших домашніх кухнях, пропиваючи моїх нещасних триста гривень, щоб ніхто не почув?”), – навперебій заспокоювали Степан і його знайомий критик – лауреат всеможливих премій у своєму жанрі.
А пиятика триває! Один дідок, що теж, виявляється, має декілька книжок (“аякже, міряємо книги за бартером, 1:1, 2:2, 5:5, бо нам, істинним літстаханівцям, важлива лише кількість”), десь загубив свою сіточку і сливе лазив під столом, марно вишукуючи власне нехитре добро. Інший знову торохкотів півгодинним тостом-спогадом про те, що він колись бачив, як у цих стінах пробігали, виступали, плакали і сміялися – і далі довгий перелік прізвищ класиків і підкласиків. Побіля Максима перезріла поетеса скаржилася подрузі на власну гірку долю, але робила це чомусь так голосно, що було чутно половині різношерстної компанії…
Вже і функціонер (остаточно вижбурнувши маску) щось довірливо шепоче Максимові до вуха, так ковтаючи слова, що їхнього змісту вловити неможливо. Метр, не дочікуючи апотеозу застілля, пішли, напевне, далі творити паперові світи. За метром, мовби його відхід означав помах чарівної палички, поплентались кілька маловідомих дідків із сіточками чи кульками і один, як ми пам’ятаємо, без оних. Аякже, побожно шепотіли дідки, Вони пішли, значить, нам, істинним письменникам, з алкашнею сидіть нічого, алкашню полишаємо на функціонера, хай вибачає, бо така його доля. Максим і не помітив, як вийшла, не попрощавшись, невідома йому донині облауреачена; ось розкланюється шляхетний знайомий, що спонсорував стіл, де вже істніють лише огризки, а Степан подає ідею нових пляшок, щось хапливо доводячи функціонеру.
Іди в ніч, Максиме, нехай залишаються тут твої псевдодрузі, що бачать у тобі, у кращому разі, екзотичного тубільного поета, бо столиця добре розтлінила їхні ослаблені горілчані мізки…
І Максим Іщенко прощається по-англійському, в останню мить спостерігши, як Степан мацає свій гаманець. Ще хвилька – і розпочнуться пропозиції стосовно гірких поетових триста гривеників, за котрі, можливо, доведеться жити декілька місяців…
Вдається вчасно і непоміченим вислизнути. А далі – сумна бездонна ніч, вокзал, пересичений бомжарнею, заробітчанами і дрібними урками; понуре чекання потягу у невідомому тут мічурівському напрямку, не менш понуре кількаразове вживання на самоті у два рази дорожчих вокзальних п’ятдесяти грамів. “Треба, може, ще було зайти до видавця і хоча би в “Азбуку”?
Ні, не треба, чоловіче, там тебе не чекають. Стоїчно витримуй своє домашнє заслання, адже у Мічурівці тобі хоч пишеться, а невідомо, чи міг би ти віршувати у Києві, з його фуршетами, підкилимними інтригами і тотальним пофіґізмом. Плацкартний вагон, друга полиця, у руках ще одна, на сьогодні остання, пляшка пива; на добраніч, шалено люблений і ненавиджений тобою, Києве!
16.
І вкотре, Максиме, потяг під’їжджає до Мічурівки. І вкотре розколюється твоя дурна голова, що жертвує власними мозковими клітинами на вівтар скляного божка. І вкотре ти відчуваєш саморукотворну штучну порожнечу. І вкотре твердиш, що не візьмеш більше до рота кришталевої чари, срібная креш, пити чи не пити, все помреш… Але маєш підстави і для дрібненьких радощів, адже не набрався на цей раз до безпам’яті чи то пак алкогольної амнезії, як, позіхнувши, виправив би тебе байдужий нарколог. Маєш ще двісті сорок гривень як двісті сорок плебейських надій, адже після зустрічі з мічурівськими філолог(ух)ами було значно гірше. Зрештою, облауреачений, навіть декілька київських газет подадуть про це інформацію, десь обов’язково – це вже фатум – перекрутять твоє прізвище чи ім’я, чи одне і друге, вже невідомо, зумисне чи випадково. І буде на газетярських шпальтах красуватися “Максим Міщенко”, “Микола Щенко”, “Микита Іценко”, тішся, що хоч ще не “Мокій Щенок”…
Бо це не просто коректорські недогляди, голубе, а закономірність. Бо у цій частині колись найбільш читаючої

читати