Завантажити

і не треба боятися його канонізації у нашому до патології байдужому суспільстві?), допоки він дихає і пише, на цю літературу спадатиме Боже благословення і янгольська заопіка…
Максимові думки перервав низенький спілчанський чиновник, що, здається, приріс до цих крісел і кабінетів, істніючи тут десятиліттями:
– Е-е…пане Максиме…е-е…шчас буде фуршет, дак треба збігать у гастроном і купить все необхідне. І різну алкашню за собою не тягніть, бо Метр сказали, що залишаються. – майже благоговійно прошепотів чиновник кілька останніх слів.
– Себто як “збігать”? А гроші?
Чиновник пропік поглядом і роз’яснив, наче недорозвинутому:
– Дак оце ж компенсацію за премію отримали, дак скиньтеся, дак оце вам будуть і гроші. Якщо хочете, канєшно, – останні фрази прозвучали, неначе зловісний свист.
Чиновник відійшов, знову докинувши наостанок:
– Дак не забудьте ж про алкашню, бо їм не місце у цих стінах!
Але до Максима вже підходили новоспечені лавреати “Сяйва”. Степан вертівся у спілчанськомму коридорі.
– Що, у складчину? – весело спитав знайомий облауреачений.
Жінка, прізвище якої Іщенко щойно сьогодні дізнався, мовчала. Максим скривився.
– Значить, давайте так, друзі! – весело командував красивий душею і тілом п’ятдесятирічний “сяйвіст”. – Фуршет виставляю я, бо маю поки що таку можливість, пані просимо сервірувати стіл, а ви, Максиме, допоможете мені усе це добро притарабанити з гастроному!
Іщенко готовий був розцілувати цього шляхетного чоловіка вповні творчого таланту. Покликав допомогти Степана. Той чомусь кривився, неначе проковтнув їжака, бурмочучи, що організаторські нюанси – це, мовляв, справа лауреатів, але все ж таки нерадо поплівся за ними до найближчого гастроному.
Притарабанили хліба і до хліба. Шляхетний знайомий виявився крутим спілчанським савоморозівцем, адже вклав у закупи усю власну премію. Для Максима це було незбагненним, бо він заховав свої триста преміальних гривеників у найдальший і найтемніший куток потертої торби…
– Беріть на фуршет одного, від сили двох ваших знайомих, – злісно сичав над вухом спілчанський функціонер, що, вочевидь, був дуже невисокої думки про Максимових друзяк.
Саме на початок фуршету приплентався ще один Степанів знайомий, на це раз – критик, котрий, здається, був у тому генделику, коли Максим приїжджав до Києва після виборів (здається, таки був, виголошуючи там усні чергові хвалебно-ненависні спічі прозі вінценосного).
Спершу загальна ніяковість (хоча Максимові були потрібні, як позаторішній сніг, спілчанські псевдокомплекси), бо розпочинав застілля Сам. Він і виголосив короткий апатичний тост, намагаючись бути ввічливим.
…Яким цей їхній Метр є спустошеним, хоча намагається іронізувати, будучи, на його думку, адекватним “цим хлопцям-постмодерністам”. Скільки його досвід умістив чиєїсь підлості і лакейства, ницості і нещирості… І цей старіючий класик, напевне, є у душі викінченим циніком-мізантропом, люблячи вже не живих людей, а своїх паперових героїв, над долями яких проводить (кажуть, що кожного дня!) ритуальне шаманське дійство. Але попри все залишився письменником, нехай і надломленим, і не зрадив ідеалів молодості. І не пішов, як козаки на Січ, у політику, і не став маріонеткою чиєїсь холодної волі, бо, принаймні, на папері є деміургом власних світів.
– Але, будь ласка, не церемоньтеся, їжте і пийте! – майже просив уже подобрілий функціонер, якому чарка допомогла вимити зі втомленого старечого лиця казенний макіяж.
Заплямкали роти і запрацювали щелепи літніх спілчанських любителів постпреміальних застіль (із сіточками та кульками). Воно і природньо, адже дармові нектари та амброзії споживаються легше, ніж складна метафорична поезія… Бенкет вмить розпався на ситуативні клани і підкланчики. Максим чаркувався зі Степаном і його знайомим критиком. Функціонер пробував об’єднати пиятику традиційними тостами проти матеріальної і моральної скрути наших письмаків, що мають – ну, майже кожен! – у шухлядах дебелі рукописи, але не мають (правильно ви подумали) спромоги їх оприлюднити і подати на читацький “суд”.
Максим аж корчився від припадку шаленої люті. Але що би змінилося, якби якогось прекрасного дня на полицях книгарень з’явилося п’ятдесят книжкових тіл деяких спілчанських нігілістів із сіточками та кульками? Чи бодай один-два їхніх, управлених у палітурки рукописів стали б правдивим внеском чи знеском у “скарбницю”? Адже переважно – це погана і банальна компіляція уже сказаного, але не у біблійному, а у найсправжнісінькому сенсі. Майже завжди – у випадку насторожених авторів із сіточками – це пережована метафорична трава у поезії і малоцікаві гросбухи на псевдоселянську тематику у прозі. Але неприязні і заздрісні до чийогось таланту, як жовтих зір на синьому небі (кольори можна закреслити). Але корпоративні інтереси – понад усе, але культи кланових лідерів – поза будь-якими сумнівами.
Поет, заохочений алкоголем (який теж, до речі, споживав на шару), пробував озвучити фраґменти спонтанного мисленнєвого

читати