Завантажити

– книжки і контракти, розкрутка у своїх ЗМІ, а далі – хоч трава не рости, ходять тут всілякі претензійні графомани. Треба ліпше писати, поете Максиме Іщенку, розумієте ви це чи ні? Писати так, аби бути своїми строфами від “а” до “я” зрозумілим і цікавим читачеві. Треба частіше появлятися у столиці, ласкаве телятко дві мамки ссе…
Легіони аматорів літератури… Хоча ніде правду подіти, у ГУП і їх значно менше. А спілчанське аматорство безнадійно зіпсоване циклопічною претензійністю, це не безкорислива любов до красного письменьства якої-небудь провінційної вчительки з Коломиї чи Яготина… І ти, Максиме, майже фізично відчуваєш, що з тих старовинних шикарних стін вивітрюється дух одержимості і випаровується високе, поступаючись місцем лише потворній інфантильно-закулісній грі багатьох дорослих вуйців і цьоць, як кажуть галичани.
Але, може, ти теж невдячний провінціал-мізантроп, Максимцю, адже ж присудили тобі “Сяйво”? А ти нікого не упрошував, не возив розбухлих сумок з могоричами, не гнувся товстою очеретинкою, як багато носіїв сміховинних символічних відзнак, за які навіть не платять грошового еквіваленту, чим би дитя не тішилось… Звичайно, що і під цим склепінням, як і під егідою ГУПу є високоталановиті люди. Але тобі бридкі вічні словореверанси, крок вперед, лва кроки назад, як говорив вождь робітничого класу, котрий дуже полюбляв слово “ґасстгелять”. Слід називати речі своїми іменами, метастази інфекції зайшли надто далеко, а літературні організації лише кволо відображають те, що коїться довкруж, може, коні не винні?
Нарешті прийшли секретарка, похваливши Максима за пунктуальність, щоправда, перед тим три хвилини з’ясовуючи, чи дійсно ця підозріла особа є мічурівським поетом, членом Спілки, Максимом Івановичем Іщенком. Так-так, бухгалтера немає, треба чекати, щоб повернула за проїзд, а саму премію вручатимуть о 1700, може, коротко виступите.
Мусив чекати. Під височенними стінами почали снувати байдужі до Максима спілчанські метри і метрики. Врешті, завдяки розпорядженню одного з них, гроші за проїзд повернули. “Читав, читав ваші вірші, дуже приємно, не запізнюйтесь на 1700, я, до речі, за вас голосував і саме мій голос переважив ті, що були проти”, – докинув наостанок сумішшю апатичності і жвавості.
Уже є якісь гроші, треба когось повідомляти, що ти тут. Інна на цей раз не підноситиме до рота наперед заготовлену мінералку з причини, як сказав би чиновник, її власної відсутності. Видзвонив Івана і Степана, двоє обіцяли прийти на 1700. Голос Івана був неприродньо жвавим, а у Степана, навпаки, неприродньо відстороненим, наче вони вчора бачилися. Кажуть, що Степан важкий і непередбачуваний у приватних стосунках, щось у цьому є, але хіба я сторож братові своєму?
Зайшов до видавця, що минулого разу так абстрактно і розпливчато “просторікував”. Той був на місці, так-такё, ваш рукопис лежить, можливо, і при можливості будемо давати в роботу, вітаю з “Сяйвом”, при нагоді видзвоню вас, так-так, координати мене є, до побачення, бо маю ріки, море й океани роботи.
…Знаю, як ти “видзвониш”… Доведеться знову телефонувати, принизливо перепитувати і нагадувати, бути настирливим, відчуваючи, що б’єшся головою у страшну і непроникну стіну, доки не пізно, бийся головою об лід (рядки з поезії О.Лишеги). Сказати б тобі, чоловіче, кілька “чарівних” слів, може, хоч зникли б на часинку на твоєму лобі відсвіти байдужництва, апатії і зневаги. Ачей, коли маєш вигідні контракти, то ведешся чемно, навіть запобігливо, не забуваючи ні ввічливо “видзвонити”, ні вчасно дати рукопис до друку…
Чомусь не хотілося ні заходити на радіо для наступної абсурдопередачі (бо попередній запис з безглуздими запитаннями і нервовими відповідями уже звучав, і навряд чи заімпонував більшості вдячних слухачів), ні забирати екземпляри з рецензіями – в “Азбуці” та “Абетці”, бо хто їх нині читає, ці останні зворушливі пристанища сякого-такого інтересу до літератури?..
Залишалося ще три години. Боже, що мені робити з собою, куди кинути цим тілом і цим мозком, що творить лише касандрівські картини? Максим забіг до першої-ліпшої кав’ярні. Після ста грамів коньяку трохи полегшало. Зустрів там знайомого, що колись хотів робити літературний журнал і мав грандіозні літературні плани. Ні-ні, ти що, нема часу на дурниці, працюю у ЗМІ, а ти пиши-пиши, може, колись тобі пам’ятника вимахають. І знайомий злісно ошкірився, виливаючи у свою горлянку коньяк за Максимові гроші. Підійшов ще один напівзнайомий. Тупі, непотрібні балачки, що утримувалися лише алкоголем і вільним часом. Все. Треба йти. 1630.
У невеликій залі вже було кілька журналістів і кілька любителів постпреміальних фуршетів з якимись сіточками та кульками. “А це що за фарс, прости Господи?” – роздратовано подумав Іщенко. Було також ще двоє інших володарів “Сяйва”. Одного з них Максим знав, про іншу вперше почув на врученні. Фотокореспондент з “Київських кресів” постійно цибав і бігав довкола нього. Напевне, хоче якнайкраще зазнімкувати, подумав наївний Максим. Якби ж то… Через тиждень йому з

читати