Завантажити

твоєму лоні. Бо, ніде правди подіти, і тебе мені іноді ставало шкода, бо нещасливою ти була зі мною. І така любов з часом була приречена переродитися у найчорнішу ненависть, а відтак – в обридження і холодну байдужість.
І я почав уникати тебе, щоб не добивати на прощання жорсткими словами чи, коли хочеш, інвективами розриву зв’язку. Ти – розумна жінка, знаєш мене і все повинна була зрозуміти з – ні, не півслова! – мого мовчання. Не приходжу, не телефоную, не шукаю зустрічей – значить, finita la нашій любовній трагікомедії… Чому ж ти дзвониш, вимолюєш рандеву, ще і маєш до мене якісь претензії, адже з контрацептивами у нас, здається, було все гаразд?
Бачив на днях, до речі, моя книгозалюблена, весільний кортеж. Машини, одягнуті у квіточки і надувні кульки; жених, що надимає щоки від незрозумілих гордощів, замріяно-романтична наречена; пожвавлені першим алкоголем свідки і гості… Аж шкода зробилося нерозумних бідолашок. Почекайте, молодята, ще все попереду: і перші несміливі сварки, і горілчані зриви чоловіка, і нав’язливі думки дружини, мовляв, десь є красені-супермени, а я зав’язала світу з добрим, але безпорадним п’яничкою. Сьогодні ще веселіться, слухайте п’яно-щирі побажання, бо вже ніколи не почуєте, земляки, стільки “компліман” на власну адресу, творених слов’янською традицією та неслов’янським алкоголем. Завтра вранці розвіються перші чари, його та її батьки почнуть підраховувати найзриміші фінансові витрати, зводити убогий дебет з кредитом, виявиться, що, як завжди, подаровано мало, витрачено багато, і зринули нові борги, любесенькі молодяточка. І ви будете у них посвячені, батьки жениха твердитимуть про більшу власну лепту у буяння такого зворушливого нині кортежу з ляльками, цвіточками та надувними кульками, батьки нареченої – відповідно про свою. Спочатку математика витрат з’ясовуватиметься натяками, напівнатяками, потім почнуться взаємодокори і сватівські відчуження, адже злидень завжди зневажає злидня; ви будете в усе занурені, кожного тягтимуть на свій бік; як це нудно і нецікаво – прозирати у ваше сіре майбутнє!.. Але нічого, нічого, сьогодні веселіться, фотографуйтеся і гуляйте, випиваючи доостанку, до щонайдрібнішої молекули ваш щасливий день…
А може, ти, Інночко-бібліофетишистко, думаєш, що у нас була б інша історія? Кожен сподівається іншого, о наївна любителько всіх поезій вибіркового автора, але лише спочатку, бо, підхоплений могутнім гоном того, що на споді. То я трохи полякаю тебе.
Невже не чула, що дружина Франка збожеволіла на далекій і психічно чужій для неї Галичині, побіля чотирьох дітей і вічних нестатків, письменникових депресій і пізніших марев? І не порятував її ґеній, котрий був завше поруч, але ніколи не любив… А може, ти б хотіла такого життя, як у пані Віри, за чоловіком Коцюбинської? Теж – четверо дітей, хронічні скарги верховного на перевтому від малоцікавих провінційних посполитих, вічні естетські мандри для черпання (нео) вражень, традиційні двомовні листи (але з майже однаковим змістом) до пані Віри і панни Олександри. І всюди про власні рефлексії і рефлексії власного шлунку, і завжди приватний нарцисоеґоцентризм, такий відмінний від найщирішого вболівання за долі і душі власних паперових героїв… У цьому випадку, Інночко, уже не було “хлопських” каменярських надривів, лише естетський холод і стримана ввічливість митця , що любив покласти живу троянду у петлицю піджака… Кажуть, що пані Віра усеньке життя не насмілилася ні разу дорікнути Своєму, адже у сім’ї існував його перманентний культ. І тільки після його смерті не дозволила пані (чи панні?) Олександрі приходити на похорон до великого талантом коханця, ой ломи, ломи білі рученьки до єдиного пальця, вже не знайдеш ти, вже не знайдеш ти понад нього коханця…
Бо я не здатен як на психіатричні ескапади з пістолетом напівграфомана Головка, так і – все життя! – на нежиттєво-поштиве “ви” (навіть у ліжку?) власній дружині, як майстер кораблів і надривно-романтичний любитель вершників з шаблями Яновський, якому, здається, трагічно не пощастило з часом народження…
Чи, може, ти б хотіла, книгопринцесо, щоб я упадав перед тобою так, як старіючий Шевченко перед Катериною на засланні чи за Ликерою опісля? Але це вже був матримоніальний невроз, що виник на ґрунті безпросвітньої самотності, нехай у колі “мочемордівської” братії, ялових кирило-мефодіївців чи тупих служивих, байдуже: рядових чи офіцерів-солдафонів. А може, тобі пересічна бібліотекарко, забаглося танцю під вікном твоєї винайнятої квартири? Може, запраглося, щоб я там тупотів ногами і дзенькав зубами, виспівуючи потім серенади твоїй протертій канапі і чайнику-динозавру? щоб я проливав там сльози, вимолюючи у прекрасної дами бодай миттєвого млосного погляду з-за штор? Щоб я годинами там дослухався до музики космічних сфер та каналізаційних труб? Адже робив уже такий експеримент Франко, вчащаючи до працівниці зв’язку Целіни… Нічого немає нового під цим холодним сонцем і навіть у цій колоніальній чи напів-, чи післяколоніальній літературі…
Але, до речі, ні

читати