Завантажити

сильним, ти – не Архип Тесленко, що соромився під час перебування у Києві підходити до видавців і письменників, воліючи ночувати під церквами, вокзалами і підворітнями. Але ця (псевдо?)сором’язливість і тотальна людська байдужість не покликали до смирення горду та еґоцентричну Архипову душу, у якій повільно почали проростати зерна мізантропії та суїциду, помножені на деструктивний туберкульозний рум’янець… І хтозна, чи не мали би ми ще одного самогубця (принаймні, він нав’язливо писав про зачарування смертю до нечисельних адресатів), якби швидше не втрутилася руйнація тіла, спровадивши у могилу наймолодшого класика без грошей і слави та ще й з нелюдським болем невирозуміння на вже мармурових устах…
Можливо, Тесленко не вірив у Всевишнього, дозволяючи собі писати окремі напівбогохульські оповідання? Але… Тут щось не так… Не можна ставити знак тотожності між церковним кліром та надлюдською величчю Христа… Та і кого Архип – зі справжнього, за покликанням – церковного кліру бачив чи спілкувався?..
Але хіба я вірю? Мало будувати теоретичні богошукальницькі піруети, треба – бо сказано, будьте, як діти – повірити в Ісуса серцем. Нехай це серце егоїстичне і неврівноважене, але воно теж спрагле Божої багряниці над плитко бунтуючим чолом… Боже, дай мені сили і витримки не зламатися на цій території культу маразматики і міазматики, бо я не великий духом шукач гармонії, а лише черв’як під твоєю божественною ступнею…
12.
– Алло! Я вас слухаю, – ледве вичавив Максим кілька слів вельми непривітним тоном.
Ольги вдома не було. Телефонувала Інна. Що ж це таке, майже плаче у слухавці, чому він її уникає, а їй від нього нічого не треба, окрім коротких зустрічей; чому він так не любить її, що поганого вона йому зробила; одним словом, всі закохані жінки однакові… А Інна не може зупинитися, як їй важко, мовляв, кохати Максима, бо це те саме, що любити суцільну рану, абсолютний і безнадійний невроз…
– Що з нею сьогодні трапилося? Так давно не телефонувала; після презентації у філії я, ніде правди подіти, хотів піти до неї, бо живе сама у винайнятій халупці, яку я часто допомагав оплачувати. Але, по-перше, зустрів однокласника, а по-друге, минулися, як чар ілюзіоніста, наші божевільні ночі, які вона прикрашувала власною тихою, але від того не менш фанатичною любов’ю до мене. Ніколи не планував одружитися з Інною, і не Ольга є тут перешкодою, а те, що, моя незрівнянно бібліофілко (бібліотекарко, бібліоманко, бібліофобко, бібліостраждалице), кажуть люди, сама знаєш, що я тебе не любив. Спочатку твоя мазохістична покора (жіноча жертовність? альтруїстичне збочення?) підігрівала мене, ба, навіть десь потішали на денці душі. Але я – не вічне інфантильне хлопчисько – окремі чоловіки такими і помирають – якому покажи цицьку чи піську, і він буде довго-довго тішитися. Також я – не садомазохіст, котрий у такому випадку отримав би викінчену сатисфакцію і плацдарм для фізичних чи моральних знущань, на взірець, стій гола на четвереньках переді мною, одягненим, і я поплескуватиму тебе по дупці, і після кожного поплескування ти повинна повторювати: “Я тебе дуже кохаю, бери мене, як забажаєш, або вижени голою з хати”, як у тієї, колись культової групи “Наутіліус”:
Раздєнься, вийді на уліци голой,
і я падавлю свою рєвносць,
єслі так нужно для дєла…
Для якого дєла, друже, окрім підсвідомого чоловічого вуаєризму навиворіт?..
Отож, моя незрівнянна бібліофілко, я не був садо-мазохістом, і через якийсь час уже ніщо не могло мене утримати поблизу твого чарівливого лона. Ні покірність рабині, ні нетрадиційні способи сексу не виступили довготривалими стимуляторами “рушничка щастя” для коханців. Проте ти знала мої вірші напам’ять, ти направду любила мою писанину, часто підказуючи мені нестандартні літературні і навкололітературні вирішення якихось проблем; і це частково теж утримувало мене. Хоча – одну секундочку! – не раз я сумнівався у твоїй безкорисливій вірі у мою поезію, бо завжди хотів і ніколи не міг пересвідчитися, чи мала би ти такий священний трепет перед моїми стішатами, якби мені було…ну, нехай не дев’яносто…а, наприклад, сімдесят років?.. Через моє, ще доволі привабливе тіло, полюбила і душу, дорогенька бібліостраднице.
Ні-ні, я не був до тебе жорстоким, хіба іноді, п’яним, міг образити чи учварити з тобою щось вельми ексцентричне – буйство протестної нетверезої підсвідомості, вельмишановна бібліослужива. Я теж, щоб ти знала, моя дорогенька мазохістко, був таким же захер-фоном з тобою. Бо хто б інакше витерпів довготривалі злягання з нелюбою, окрім ураженого підсвідомими сексуальними комплексами мазохіста?! Це не випадок самця, якому лише ходить, аби засунути і сприснути, вибач за натуралізм формулювання, антикохана. Але чого вже нам церемонитися, ти ще не такі “квіточки” чула з мого поетичного рота, що не завжди здатен вивергати лише словесні нектари та амброзії…
І наступив такий час, здається, після спільної поїздки до Києва, моя альтруїстична жрице, коли я відчув, що уже досить тих чарівних злягань і копирсань у

читати