Завантажити

ортодоксальна упередженість сивоголового чи відсутність будь-яких принципів у двох його підспівувачок? Що тій матері, питаю тебе, дурноголового, до твоїх планованих триста гривень, а пропитих сорок дві? Що їй до серафимських строф раннього Тичини чи хлоп’ячо-надривних епатажів амбітного Михайлика Семенка? Як її життя накладається на матрицю твоїх формальних і моральних, неформальних і неморальних “пошуків”? Ви, живучи в одному містечку, належите до світів і способів життя, котрим ніколи не суджено перетнутися.
Та і чи є можливість поцілунку душ у світі, де кажуть, що людина походить від мавпи і є лише трохи досконалішою формою еволюції фауністики? І не відмовиш у своєрідній правді апологетам цинічної людинотваринячості: адже хто ще може приносити такі муки ближньому, як не людина? Люди катували людей у підвалах НКВС, люди відсилали людей у крематорії (перед тим вилучивши волосся, зуби і т.д. – згодиться). Люди проводили над людьми жаско-маніакальні медичні експерименти, люди людей щохвилини вбивають, найближчі створюють життя-тортурню для найближчих…
Скажете, а як же вишукані товариства, салони для успішних і клуби для щасливих? Але вони неминуче мусили втратити – не товариства, салони чи клуби, а люди – щось людське-людське у кожноденній важкій гонитві за ще більшим успіхом, котрий перетворив вишуканих, успішних та щасливих у складники герметичного егоцентристського кола, автомати й агрегати для виробництва власної зірковості, холодні порожні позирки на сливе все, що не стосується їх, їхнього успіху, ще, даруйте забудькуватість, успіху або невдач їхніх конкурентів.
Чекай, Максиме, мічурівський ґенію, а чи не пре з тебе тривіальна робітничо-селянська заздрість? Адже можна писати навіть непогані речі і спливати чорною отруйною слиною заздрощів…
Проте не любили один одного Толстой і Достоєвський, і написав Тичина про Осьмачку, просякнутого флюїдами відчуження: “Нехай ти геній, а не я”. І не чув ти про взаємотолерацію між двома російськими поетичними прима-персонами – Ахматовою і Цветаєвою. І страждав час від часу припадками неприязні до Шевченка Куліш, щоб одразу після Тарасової смерті закласти у надгробній промові-реквіємі ґрунтовні підвалини шевченківського культу. Не будемо уже казати про “менших” письменників (якщо хтось, окрім Бога, здатен виміряти на терезах міліграми, грами і кілограми письменницької ієрархії), як оміфологізована деякими пізнішими дослідниками горілчано-богемна “молодомузівська” братія, що не любила Яцківа і навіть Лепкого, вбачаючи у них “чужаків”. А може, інші масштаби таланту…
Адже літературна нездарність ніколи не пробачить чийогось росту, мовляв, як же це так, я ж його знаю, він такий задрипаний і нікчемний, а сміє пхатися до піднебесся. Ми ж разом розмовляли, а іноді і зараз розмовляємо, живемо в одному часі, бачимо одне і теж, і як він, такий…такий може насмілитися сунути кудись убік нашої шеренги чесних літературних чорноробів?.. Ні! Ніколи не визнаю, бо я такий, бля, знай наших; нехай хоч напише твори, що їх любитимуть десятки тисяч читачів. Все’ дно, бля, не визнаю, бо не розумію, звідкіля він такий узявся, а якщо я не розумію – то гаплик йому і фертик, бо я для себе, бля, є власною і піддержавою, і державою, і наддержавою…
Та й кому потрібна ця література у страшному зачаклованому українському колі псевдочеснот і псевдоістин… Навіть найкращі письменники, найкрутіші талановиті трудоголіки знають, що, як правило, реагують не на їхні художні світи, а на притягальність імені і містику бренду, що є незмірно далекими від фізичних осіб, з котрими пов’язані. Бренди намагаються створити і посередностям, і пучиться дехто з усіх сил, роблячи для цього можливе і неможливе. І підміняється література, що може витягнути ялову і аморфну націю до контексту великих літератур, її імітацією… Але насправді і ця імітація, нікому не потрібна у цій найбільш нечитаючій державі у світі, у цьому майже заповіднику вечірнього дешевого пива перед телевізором.
Максим відчув – ще трохи і здійснить реактивний неадекватний учинок – потрощить старенькі, що і так дивом тримаються купи, кімнатні стільці, порозбиває нечисельні дзеркала і дзеркальця, щоб не бачити власної підпухлої парсуни, на якій відбиті не рільківські чи лорківські словотіні, а лише банальний алкоголічний надлом. Захистіть мене, ангели й архангели, від цього страшного повільного переродження. А потім почнуть про зламану долю поета у дисгармонійному суспільстві. Але і тут я видаю бажане за дійсне, бо нічого не почнуть, бо цих зламаних високоталановитих поетичних доль уже за часи квазінезалежності є десятки… Скільки віршованих рядків відібрала у мене боротьба за копійку для прожитку, скільки паралізувала у моїй душі видив і чарів Логосу сіра безперспективна поденщина і буденщина, скільки з’їли нервів гопачки перед деякими видавцями, що є лише звичайними людьми, а не Чикаленками чи Шептицькими, скільки випила крові жаска, котру не проб’єш ні молотком, ні словом, байдужість…
Але ж ти хочеш бути

читати