Завантажити

глянути в очі реальності, котра існує, піїто, як вчили колись тебе у вузі старі пияки-філософи, незалежно від нашої свідомості. Якась убога остання ниточка, понищена, але ще клигаюча сентиментальна струна – трісь! трісь! трісь! – обірвалася тоді тихою строгою музикою.
І навіть твої злягання з Ольгою уже перестали приваблювати (дивно, вона ще не відчула цього; зрадила жіноча інтуїція, бо стовідсотково впевнена у своїй божественній вроді), той дикий, вульгарний – і тим прекрасний, адже існує химерна краса вульгарного сексу – вибух фізичного шалу почав непомітно нидіти і каправіти… Ти втікав у думки про літературу, зрештою, тобі втікати туди не було потреби, бо ти іноді хочеш утекти саме від них. Ти їздив до Києва, блиск і злиденність буржуазії, блиск і злиденність літератури, блиск і злиденність людини.
І тепер цей дзвінок дівчини, що має очі з дев’ятнадцятого століття. На щастя чи на горе? Чи, може, перечитаєш черговий рукопис (чому у нас так багато людей пишуть вірші? прерогатива злиденної країни? спосіб самозцілення? Полки віршарів, гектари поетів, зерносховища графоманського римування і недолугої “верлібристики”…) і отримаєш за це невеличку суму? Ні! У цьому випадку грошей не візьмеш, навіть коли тебе перекинуть – для гостроти поетичних вражень – на хліб і воду, баланду і кашу з черв’яками.
Зранку встаєш і – такі незрозумілі іноді пласти підсвідомості, чоловіче – починаєш хвилюватися, прискіпливо оглядаючи себе у дзеркалі чи, поетично мовлячи, у свічаді. Так…так…старіємо…це лише вірна Інна тобі ніколи не скаже… Появляється (звичайно, не від добрих харчів, а від вимушеної нерегулярності їхнього вживання) животик, під очима зворушливі (хіба що для мами) мішечки. Хто ж, Максимцю, повірить череватому поетові? Це ж клоунада: поет носить черевце! Одразу, друже, втрачаєш своїм, м’яко кажучи, животятком частину читацького інтересу. Бо нині не час ожирілих Бальзаків, поет повинен бути суперменом. Але найліпше, аби шанувальники не знайомилися з ним яко фізичним об’єктом, спілкуючись виключно з твореною об’єктом духовною есенцією через холодні книжкові палітурки.
Може, випити сто грамів? Ще чого! Не дає тобі спокою незрадливий скляний ідольчик, завжди нагадуючи про себе…
Як себе поводити? Що їй говорити? Адже, Максе, тобі уже за тридцять, а їй ще і двадцяти, напевне, немає, і скільки б не заспокоював себе романсом, що, мовляв, були ми мл?ді й дужі, і ми цвіли, як ружі, і нам було колись сімнадцять літ, навряд, чи це вирівняє ситуацію…
18.
Дорогою до поштамту ти згадуєш історію співжиття двох поетів – Миколи Рубцова і його дружини, прізвище якої (це симптоматично) вилетіло з твоєї голови, переобтяженої трагічними і комічними літературними love story, від яких іноді пахне не паперовою, а справжньою кров’ю. Вічноп’яний Микола, другий Єсєнін, як називали його перечулені критики, приходив додому, влаштовуючи поетесі невеличкі садо-мазохістські сеанси: то свічкою припалить руку, то гаратне стільцем – багата поетична фантазія. І нарешті, трапилося те, що мусило – вона його задушила, чи то з любовної ненависті, чи з відчаю. Трагедію російські критики одразу демонізували, мовляв, люто заздрила поетеса-невдаха своєму співжителю, адже був талановитішим від неї. Так і потрапила в історію “росліту” нещасна поетеса, але як вбивця великого таланту. Це Головку зійшло з рук умертвлення дружини і дочки, мовляв, любив і, знаєте, убив. Ти читав його плутані свідчення слідчому, з яких випливало, що товариш Андрій – просто ревнивець-параноїк, і кохання до дружини…заважало йому строчити свої комуністичні романи. А з дочкою, мовляв, усе вийшло випадково, пробачте йому, бо він є вірним сином партії і народу. Щоправда, кажуть, що партійний романіст не позбувся тягаря жено- і дітовбивства до кінця днів, ходячи депресивно-вічнопонурим. Напевне, знав, що, окрім партійної догани і покивування пальчиком є ще така химера, котра називається совістю.
Людей біля поштамту було небагато. Максим одразу впізнав мініатюрну фігурку дівчини, що затиснула під пахвою невелику теку (“мабуть, рукопис”).
І тобі, Максиме, відразу з небес війнуло сонцем. Бо так буває завжди під цими земними небесами: стріла Амура або зачіпає обидва серця моментально або ж пролітає мимо. Найгірше, коли вона вжалить, наче укус найлютішої божевільної бджоли, одне серце, а повз інше пролетить з вередливими інфантильними кривляннями…
Ти моментально потрапив у близьке енергетичне поле, через хвилину ви вже сміялися (виявляється, що це слово не є несумісним щодо тебе), через п’ять хвилин їли морозиво і пили сухе червоне вино. Тобі так любо-любо стало, неначе в Бога, ви багато ходили пішки, ти навіть на кілька годин забув про сигарети, Марія забула про рукопис, на відміну від більшості віршотворців, котрі при зустрічі одразу вручали тобі свої зливки духу. Від неї віяло хвилюванням, таким внутрішньо чистим і незіпсованим, що ти аж перелякався, Максиме, згадуючи про млосно-розтлінні злягання з Ольгою і про різні види екстремального та нетрадиційного сексу з Інною. Якоїсь секунди

читати