Завантажити

першій дівчині присяги не зложив?..
Істнієте з Ольгою під одним дахом, як дві самотинності, що мають лише єдину точку перетину – у люлі для дорослих дядь і тьоть. Якби Ольга зустріла такого, що полюбив би її, а вона його (адже Ольга (кажи правду!) по-своєму приваблива та імпозантна), то години, навіть хвилини не затрималася б більше під твоїм дахом, за який маєш ще до холєри боргів. (Напевне, поете, віддаватимеш їх своїми книжками або гонорарами за зіркові з’яви на публіці…) Ти іноді уявляв, що трапилося б, якби ти, не дай Боже, захворів чи повністю втратив охоту або спромогу до занурення у млосні розкоші Ольжиного тіла.
… Сексопатолог назвав би ці жахи-фантазії відруховою імпотентофобією, додавши, мовляв, не страшно, всіх чоловіків після тридцяти це іноді починає переслідувати. Гіподинамія, знаєте, радіація плюс неякісне харчування; але нічого-нічого, не журіться, це не так страшно, коли воно існує de facto. Найстрашніше – чекання неспроможності, котре робить з чоловіка облитий потом і спотворений гримасою муки віхоть чи здатну токмо до сечовипускання особину зі вторинною подобизною ознаки статі, колись чоловічої… Це не так страшно, пацієнте, не тужіть, будете подорожувати, вивчаючи світ, стовідсотково наповнені свободою, адже скільки, погодьтеся, у нас викрадає часу і сил це залицяння і воркування, майже як у тварин перед весняною тічкою, це лизання і цілування. Отже, заспокоюємося, пацієнте, заспокоюємося, ми впевнені і самовпевнені у власних можливостях секс-супермена…
Ти ж не ревнуєш Ольгу, Максиме, ти нікого не ревнуєш, бо нікого не любиш, окрім поезії і безтілесного абстрактного ідеалу (“а дівчина santa Марія?”).
Якби навіть Ольга чи Інна знайшли коханців, ти вів би себе, вочевидь, так, як старий благочестивий байкар і дитячий віршувальник Леонід Глібов, котрий таким способом писання постійно реанімував власне дитинство, не зважаючи, як бігає його розкішна Параска на рандеву до великого Куліша… Але сиводитяче байкарське щастя і тут не підвело старого, бо Пантелеймон Олександрович теж виявився більшим мастаком із платонічної частини (вочевидь, согрішивши лишень зі хтивою і незбагненною, наче хтонічна сила лона, Марією Вілінською, бо чому б інакше бідкався кілька разів перед єдиним другом, що хоче застрелитися, бо розбещена Марія його покинула?). Інакше залишила би пані Параска свого доброго і сивого, аки голуб, віршувальника, повіявшись за неврастенічним Пантелеймоном. Але нічого – швидко би повернулася – і старий байкотворець, якщо би витримав сей удар долі, усе би пробачив…
Максим підпер кулаками голову, що нині була неспроможною до виловлювання і вичленовування рядків з вершин та низин холодного хаосу. Раптом у двері подзвонили. Іщенко відчинив і – о Боже! – на порозі стояла Марія…
20.
– Я…я…я хотіла…ми…ми…забули рукопис, щоб ви…ти глянув, – Марія намагалася виконати поетову настанову звернення на “ти”, адже для митця не може існувати “ви”, навіть старенькому Чеславу Мілошу учні-поети з його незримої, але метафізично присутньої школи, завжди говорять “ти”, хоча за віком годяться у внуки маестро. (Це ж не російські літстудії для початківців, де для пущєй важности вісімнадцятирічний обзиває вісімнадцятирічного Іваном Єфремовичем чи Авдотьєю Моківною, що не заважає їм опісля провадити зовсім не літературні експерименти з водкою, оселедцем і сексом.)
Максим уже справився з першим хвилюванням і всаджував Марійку в єдине глибоке крісло його напівспартанського помешкання. На цей раз у повітрі, густо наповненому флюїдами пристрасті, заплітала свої вінки – комплексами і страхами – ніяковість. Але чому так ідилійно пройшла їхня вчорашня зустріч? Що заважає цій пасторалі сьогодні? Раптом Максим зрозумів: це не запах ніяковості, а очікування інтиму.
Він несподівано обійняв дівчину, випиваючи юність з її уст. У помешканні стало так тихо, немовби вони потрапили у світанок мезозойської ери. Первісна природа раптом перетворилася на високу п’ятдесятирічну жінку і охороняла їх від всіляких динозаврів, птеродактилів та шаблезубих тигрів. Нашарування століть вчувалося у цій благовісній тиші. Блиснуло царським сяєвом звільнене від видуманого цивілізацією одягу Маріїне тіло. Доторки лебединої руки, котрі наелектризовують ліпше, ніж орда екстрасенсів… Цілувати і пестити ці милі оченята, ці перси Афродіти, ці шалено-прекрасні вигини твого тіла, кохана… Злитися з тобою, Маріє, в єдиний організм, втіливши віковічну тугу людини за андрогіном… Все пливе, речі у кімнаті втрачають лінії строгої геометричності…море…шквал пестощів олімпійської богині…нічого більше не пам’ятаю, не бачу і не хочу знати…
З нашарувань мезозойської тиші поступово починають відриватися сторонні звуки і падати у кімнатний простір з таким грюкотом, наче пущений з гори камінчик. На підлозі безладно спочиває твій і Маріїн одяг, що переплівся, наче допіру його господарі. (“Ольга завжди акуратно складає на бильце стільця все – від блузок до трусиків”.) Ваша ніяковість вивітрюється на ліси і болота, ви

читати