Завантажити

тобі стало непомірно сумно, адже ти, Максиме, уже осквернений адюльтерами та імітаціями кохання, занечищений депресіями та безконечною алконавтикою, себто подорожами на дно склянки, пригодами після запливу у нутрощі скляного божка:
А ми будем пити і Бога хвалити,
і за нас, і за вас, і за неньку стареньку,
що навчила нас горілочку пить помаленьку…
Бр-бр! Невже ніколи не позбудуся цього мученицького тягаря досвіду, котрий відпустив лише на яких дві-три години? Та він отруює мені найліпші миті, він душить мене, насильно вкладаючи у мозок розтлінні фантазії і вульгарні картини…
А я так хочу чистоти, Боже, щоб неначе ляля в льолі білій святеє сонечко зійшло (цитата з поезії Т.Шевченка), я так втомився втечею від непорочності душі. Дай мені сили, о Великий, бо сам не відшукаю її поміж лакеями і пристосуванцями, і вміння побачити велич та воздвиження, а не розпад і вмістилище клоаки! Бо я так втомився і зневірився…я виявився слабшим, аніж мислив про себе…. Дай мені сили бути глухим до похвали і хули, слави і неслави. До всього хочу бути готовим, хочу виправляти свої життєві помилки і каятися та молитися, молитися та каятися у твоїх святих українських церковцях і соборах…
Марія відчула цей незвично-урочистий Максимів настрій, що бозна-звідки хвилево заполонив його душу. Ця молоденька Марія, як видавалось поетові, не розумом (бо що таке розум у порівнянні з душею – холодний набір відмичок для таємниць природи і певним способом впорядкований біологічний хаос мозкових клітин), а серцем раптом збагнула, що і вона якось причетна до цього поетового стану, котрий – хтозна? – може більше, ніж усі взяті докупи власні вірші, робив його у цій хвилі справдешньо великим.
Можливо, саме так колись почувалася Віра Муромцева, наречена тоді ще маловідомого за межами Росії прозаїка Івана Буніна. У якусь тлінну мить під херувимськими небесами вона збагнула: “Це він, це мій чоловік”. І ця мить перевернула її життя. Потім ще будуть Янові (так вона завжди називала його на західно-великопанський штиб) неврози і адюльтери, нобелівка і ностальгія, бідність і неміч… Хіба могла би вона це все перенести – без позерства і афектів, надламів і зневіри – якби не ця висока невловна мить, що дала сили тілу і обігріла душу подихом Господа? Значить, усе-таки був вередливий і амбітний аж до проявів побутової жорстокості раб Божий Іван відмічений святим перстом, що ніколи не помиляється…
Ти, Максиме, тоді відразу збагнув співзвучність ваших настроїв. Ти був таким щасливим, що боявся навіть доторкнутися до дівчини з янгольськими очима. У цю хвилю навіть натяк на фізичну близькість видавався б тобі відразливим і по-плебейському вульгарним. Лише висока платонічність щойно народженого почуття, майже як у купрінському “Гранатовом браслете” чи чехівському “Доме с мезонином” (Ти настільки залітературився, чоловіче, що навіть у цю несподівано-прекрасну хвилю власного життя згадуєш твори класиків…). Лише безтілесний шепіт душі, адже груба і неоковирна плотськість у цю хвилю могла би зруйнувати ці тоненькі безпомічні ниточки, що почали тебе зв’язувати з дівчиною мрії. Дівчиною, яка прийшла не з космічного етеру, не з книжкової обкладинки, а – о, парадокси! – з твоїх вугільних териконів і шахт, що майже кожного місяця то там, то тут забирають криваві податки. Лише шурхіт крил серафимського безтілесного еросу… О зупинися мить, прекрасна ти!
Ви говорите і п’єте сухе червоне вино, ви воркуєте, мовби знаєтеся вже десять років. Мовби усі ці роки ти, поете, йшов чорними і сірими лабіринтами, метався від сірих душ до чорних, до чорних, сірих, чорних, сірих душ (цитата з поезії Ю.Бедрика), наступав на цвяхи і колючки, які тебе ранили й ослаблювали, виконував п’яні ритуали під монументом скляного фетишу, ґвалтував свою душу імітаціями любові – і все-все задля сьогоднішньої зустрічі з дівчиною, що носить ім’я богоматері.
До тебе після кількагодинного наркозу чистотою починають підкрадатися голоси розуму Може, ти, схильний до ідеалізації ексцентричний мрійнику, лише вимислив зворушливий образ і так тужив за ним, що ця мрія пожаліла тебе, на часину втілившись у конкретну вродливу юнку? Може, ці порухи і поповзи до платонічності є тільки зворотнім ликом твоєї витонченої і злегка збоченської натури, котра метається між несумісними екстраполяціями почуттів? Завтра, завтра будеш про це думати, Максиме, не псуй собі хвилин щастя; дивися на ці алебастрові руки, злегка розкосі позаземні Маріїні очі, милуйся (байдуже, про що вона говорить) найріднішими вібраціями її голосу і прислухайся до співзвучної тобі народної пісні, напевне, створеної таким же, як ти, максималістом:
Ой у полі вітер віє, жито половіє,
а козак дівчину та й вірненько любить, зайнять не посміє…
Простенькі слова простенької пісні наповнювали поетову душу відруховою маєстатичністю. Раптом нестерпно захотілося цілувати Маріїні руки, як колись руки матері, і ридати, ридати, ридати…
19.
Майже всю ніч, Максиме, кидаєш власним тілом, але не приходять Морфеєві обійми… Щойно ти здійснив моторошно-солодке

читати