Завантажити

говорите і говорите, мовби порушили семирічне табу на спілкування, і ти, Максиме, не відчуваєш тринадцятилітньої вікової різниці. Хоча тринадцять років – це уже пристойна відстань між поколіннями, але ваш медовий ранок руйнує заскорузлі стереотипи. Ти пропонуєш Марії почитати вірші, її реактивний сором; ти слухаєш дещо наївно-солодкаво-романтичні, але (на щастя! бо ти і тут не міг би кривити душею) не позбавлені таланту поезії. Ти навіть починаєш уловлювати явну спорідненість ваших світовідчуттів, а коли оцінювати жорсткіше – наслідувальний характер частини її віршів стосовно твоїх.
І будь уважним, Максиме, бо майже не вживаються у парі два літературних таланти. І, хоча теперішня довколописьменницька братія сотворила міт про кохання: “Кобилянська + Стефаник”, неможливо уявити цю сім’ю, ще й – ха-ха! – з кількома дітьми. Бо таланту потрібен лише безамбіційний сателіт, який би урівноважував його химерні зигзаги емоцій своєю терплячістю. Навіть з Маковеєм не вийшло в Ольги, дочки Юліана, повноцінної love story (втім, ще як сказати?). І віддала панна Ольга на вівтар жорстокій літературній жриці свій талант, жіноче щастя, а злі язики подейкують, що і дівоцтво, хоч і була вічноспалювана творчо-еротичним вогнем, котрий особливо навіснів у пору юності письменниці, виплескуючись в екзальтованих піруетах її дівочого щоденника.
Це було майже безумством, Максиме, недитячою поетичною камасутрою. Ти знав, що дружини не буде, ти похирив усі дріб’язкові мічурівські справи заради коханології. Ти наче скинув з себе десяток років, через годину ти знову хотів злиття з цією дивною Марією, з цією осиною талією і широкими жіночими стегнами, цими зрілими твердими груденятами – з дивом фігури-стереотипу. Бо існує інший стереотип, мовляв, поетеси є, як правило, негарними і закомплексованими, і вони здійснюють зв’язок зі світом зазвичай через власні слововиливи, уникаючи таким чином духівника або психоаналітика. Яка міщанська ахінея! Ось твоя Марія пише блискучі вірші (ще допіру ти вважав, що вони є епігонськими, принаймні, на 2/3…), є красунею, якій не пощастило хіба що з місцем народження.
…Бідні провінційні поети і поетеси, що плекають думки про столичне визнання і строфи-афоризми, котрі будуть жити на всіх устах. І майже ніхто з них тоді не тямить, що потрапив у капкан жорстокої і шкідливої ілюзії. Мало прикладу нещасної Ніки Турбіної, котра добровільно полетіла вниз головою з панельної та пекельної московської однокімнатки? І не допомогло ні зіркове дитинство вундеркінда (навпаки, вщент зломило душу, зробивши її невдатною до будь-якого співжиття з соціумом), ні мезальянс зі старцем-грошократом, ні істеричні втечі у світ, де панує алкогольний деміург… Бо ваша (моя, твоя, наша) поезія насправді нікому не потрібна у її чистому серафимсько-естетському варіанті. Хто стає шанованим “районним” чи “обласним” віршарем, маючи локальну популярність, і ми, мовляв, Химко, люди, і у нас є кому прочитати на відкритті якого-небудь пам’ятника стішок, і є кому той нещасний стішок витерпіти. Направду, “поезія – Медея, що вбиває дітей своїх” (цитата з поезії І.Римарука). Дехто спивається, провадячи жаско-добровільні експерименти з власним мозком. Та однак найчастіше юнацькі чисті мрії про поезію стають попелом, бо йти письменницьким шляхом фактично дано одиницям. Йти – і переважно лупитися головою об скелю байдужості, упередженості, перешкод або насмішок, читацьких стереотипів; ми, мовляв, класиків читаємо, ми шибко вумні, хіба може ваше покоління народити нового Стефаника або Коцюбинського? І все, тут ти натикаєшся на такий залізобетон, що твої руки, вдатні токмо до стилосу, звисають, як руки городнього опудала. Зрештою, літературний відбір і жорстка санація посередності теж корисна річ, бо “коли кожен четвертий на світі поет, то нема ні одного великого”(цитата з поезії І.Андрусяка). Отже, тисячі умертвлених поетичних талантів: на зло чи на добро? Немає відповіді, тільки тиша, наче тягар доленосного хреста…
Звичайно, поете, що ти не озвучуєш Марії ці свої звичні рефлексії, що сьогодні можуть бути такими, tomorrow – іншими, післязавтра – двадцять п’ятими.
Вона питає, чому ти такий сумний, а ти натомість читаєш їй напам’ять щось із “Дітей трепети” (збірка поезій В.Герасим’юка) розповідаєш, яким був колись щасливим, купивши цю книжку у Києві, а потім щасливим удруге, познайомившись з її світло-меланхолійним автором. Ти дивуєшся, що Марія ніколи не чула його прізвища і не читала “Діти трепети”. Але чому, врешті, дивуватися, коли авторськими іменами (мовляв, ми самі знаємо, хто вдатний, а хто невдатний для вивчення), заправляє Кален?кович? І майже всім Маріїним однокашникам байдуже – Грабовський чи Андрухович, Кропивницький чи Забужко, втім, не зовсім, бо тексти перших легші для розуміння, яке слід куценьким і нерозхлюпаним донести до екзамену, а далі хоч трава не рости, хай хоч Едуардівна стає постмодерною королевою, нам усе на фіґ, усе до фені…
Ваша камасутра триває весь день і всю ніч. Тільки Марія передзвонює

читати