Завантажити

нині зробили народницьке страховисько. Цей мученик за Україну, якого не розуміли навіть його батьки, і він дозволив собі єдиний національний компроміс – листувався по-російському з матір’ю – виліпив з дівчини-росіянки Марії Гладиліної українську, нехай і третьорозрядну, літераторку Марію Загірню. Цей несамовитий Грінченко, що більше двох років писав по чотирнадцять годин на добу свій “Словарь української мови”, застебнув власні емоції і жалі на всі ґудзики. Лише праця, офіра українській ідеї, ввічлива сухість у спілкуванні з письменниками, що мали у душі дрібку екзотизму. Через те його і недолюблювали, часто і було за що, особливо Коцюбинський, котрий був протилежністю педантичному літературному “хліборобу”. Коли ховали цього невтомного апологета українства, у Києві на деякий час зупинився рух трамваїв, а стіни Володимирського собору ломилися від тих, що прийшли з ним попрощатися. І нехай його твори, за незначним винятком, і відійдуть до архівної історії літератури, але подвижницька схима цього літературного ченця не належить забуттю, хіба би остаточно добив нас вірус національної амнезії.
Уже, Максиме, починаєш добачати сенс навіть у тому, що колись ти називав примітивною народницькою риторикою, уже навчився бачити часткове у цілому і навпаки. Ти не сприймаєш настороженості та їжакуватості посередностей. Зате безпомильно відчуваєш талант, хоча це зовсім не означає, що усі обдаровані є твоїми друзяками чи хоча б приятелями. Але все одно ти їх таємно шануєш і любиш.
Кришка тобі, Максе, ти безнадійний письмакоман і зовсім не боїшся цього слова, бо і мудрий граф Толстой називав себе графоманом. Адже розлучаєшся з Ольгою, а ще думаєш про дріб’язкові нюанси довкололітературного етикету. Ти залітературився до останку, слова впіймали тебе у наркотичну пастку, звідки існує тепер лише один вихід…
Але зараз перед тобою проноситься веремія пристрастей, що зіткана з презирливо-ненависних Ольжиних реплік, нерідких вимушених відвідин ЗАГСу, де дебела (чому вони всі такі потворно-товсті?) тітка, позіхаючи, питає, чи ви не передумали; пошукав грошей на оплату якогось обов’язкового чи то мита, чи то штрафу за розлучення. Також маєш уже близько двох тижнів статевого утримання, бо, попри екзальтовані пориви до платонічності, ти, Максиме, регулярно хочеш фізичних – і тільки фізичних – стосунків. Треба підшукувати якесь житло, бо навіть з Марією нема де зустрітися. Ця проблема тягне за собою іншу – оплату винайнятої квартири. Адже Ольга не піде з вашої двокімнатки, сказала, що сама доплатить борг, а інакше – розподіл майна через суд, миски, ложки, вивертання нижньої білизни, а це настільки принизливо, що ти, Максиме, вирішив після штампу в паспорті про розірвання громадянського шлюбу одразу очистити власне помешкання… Зрештою, це ще одна пастка Ольги – може, ти передумаєш, а вона за кілька місяців піднайде коханця, і тоді їй буде легше переносити матримоніальні деструкції.
Безліч непоетичних проблем звалилося на тебе одразу, твоя кохана Марія стала їхнім каталізатором. Але відступати нікуди.
З Марією фактично не бачишся, з Ольгою не розмовляєш, до Інни не хочеш іти. І така гостра самотність навалюється на тебе, поете, що паралізує навіть написання віршів. Можливо, повноцінне писання не є справою цілковито щасливих, бо щасливі не потребують займатися паперовиливами. Але – другий бік медалі! – і не цілковито прибитих горем чи депресіями. Хоча кожен письменник володіє складною енергоаурою, проте майже всі потребують гармонії, хоча би відносного спокою. Особливо (мусиш визнати, Максе) прозаїки, яких ти недолюблюєш, бо не раз чув від них, що вірша можна написати на долоні чи у полі, а романи творяться якщо не духовним здвигом (але думають вони саме так), то, принаймні, малоромантичною безперервною працею.
І ти почав частіше заходити до церкви, хоч і раніше не цурався цього останнього універсального прихистку для вдатних і невдах, щасливих і нещасливих. Але це були епізодичні відвідини, хоча ти помічав, що почувався після них мов скупане у любистку дитя. Мовби церква і, здавалося б, простенька літургія відтирала і відчищувала не тіло твоє, а душу. Ти помітив, що до відвідин церкви слід готуватися, ведучи за руку власну душу до того особливого стану святобливості і хоч би тимчасового благочестя, коли хочеш обняти і поцілувати всіх на світі безпристрасно-дружнім християнським цілуванієм, коли дійсно ладен щиро молитися за тих, кого не любиш і просити у Бога всілякого добра для них…
Проте не було куди подітися і від земних клопотів. Заява про розлучення лежала, ти відчував, як алкоголік, котрий зумів покинути пити, що звільняєшся від затруєння, яким жив декілька років. Але майбутнє лякало. Кажуть, що деякі паралізовані відчувають страх перед новою можливістю ходити після чудодійного зцілення, бо мазохістично врослися у стан нерухомості. Так і ти, наперед смакуючи свободою, все ж боявся її. Що ж, і Шевченко, опинившись після заслання на петербурзькій волі, заплакав…
Але ти – не Шевченко, чоловіче, у твоїй

читати