Завантажити

помпезним, атряд нє замєтіл патєрі байца, а ще й полегшено зітхне багато “соратників”, бо їм буде більше місця на маловідчитуваних журнальних площах чи в антологіях-“підсумках”, цікавих переважно авторам.
Будь сильним, чоловіче, зроби це, адже боляче спостерігати за присмерками великих талантів, що, виписавшись, чіпляються за словоімітацію з маніакальною впертістю і параноїдальною методичністю. Хоча декого з них слід гнати з газет та журналів метафізичними канчуками, адже працюють уже проти власного авторитету. Вони були талановитими, але позбавленими відчуття, коли слід спинитися, принаймні для самоконструкції красивого міфу.
Зупиняєшся. І крапка. І відчуваєш за спиною ікарові крильця історії літератури, і роздаєш спомини про буремну молодість… Скільки гарних хлопаків вважали золотим правило дивакуватого педанта: “Ні дня без рядка” і врешті ця надцінна орифлама заступила їм світ. І де зараз творіння цих зворушливих працелюбів? Припадають порохом у бібліотечних схронах. Всю літературу чекає така доля – і то, ще при умові існування бібліотек – адже, як ти вже знаєш, Максимцю, усе повертається на круги своя. І не треба торочити про те, що література – це моє єство, без неї, типу, не зможу жити та інші марення сивої кобили з ХІХ століття. Насправді – усе простіше. Вбиває собі богу духу не винна людина в мозок нав’язливу ідею: “Я – письменник”, і звідти починаються усі біди. Якби 85-90% літератів (бо 10% клініцистів, як ти, завжди знайдуться), змовившись, перестали орати плуга на теренах рідного слова, то і слова, і плуги, і людність преспокійно функціонували б і надалі. Прозаїки! Займайтеся кролярством! Поети! Ходіть у гуртки вишивання хрестиком! Драматурги! За вами плаче сироварництво! Лише переставайте писати, особливо вірші, сходив Максим трагіфарсовою кров’ю.
Відречуся від літератури, і навіть найчорніший ворожий язик не осмілиться серйозно стверджувати, що я покинув писати, бо не бачив хосна від власної графоманії, адже майже кожного тижня спостерігають за відмінюванням мого прізвища у різних іпостасях спецпресою. Першим подам приклад, а ви йдіть за мною, сотні і тисячі літератів! Ні, не підуть, бо кожен з них потайки переконаний у автоґеніальності. Стану ренеґатом, що затоптав у болото власне покликання, зроблюся найїдкішим літературоненависником, особливо дістанеться поезії. Не шануватиму ні “сивочолих” метрів, ні перелякано-наївних дебютантів…
Бо майже вся писанина – до дупи! Найкращі вірші – ненаписані, найдовершеніша проза накреслена на Божих небесах, а не на папері, найталановитіша есеїстика – неспрофанована пером. Нам, салоїдам, не треба великої літератури, нам аби почухати голову і прошамкотіти: “Якось воно буде, ще так не було, щоб ніяк не було”. Але я не хочу, не хочу, не хочу плекати ворожості чи злості до зовнішнього світу, на ображених воду возять, жодного поетоненависництва, нехай строчать люди свій віршоробський вал, це найбезневинніше хобі, можна ще пробувати ловити метеликів чи колекціонувати сірникові коробки.
Ні! Неправда! Не є це аматорство безневинним, адже інфікує читацькі душі, котрі підсвідомо шукають у поезії мистецтва, профанністю. Треба виловлювати графоманів по всій державі і поселяти в окремий мегаполіс Графоманівка (Віршоробівка, Онанострочилівка, Поезоімпотентівка, Віршомаразмівка тощо). Або судити за недолугі стішата на рік виправних робіт, створювати графоманські будівельні батальйони, ачей за рік-два вирішилося б квартирне питання… Зараз почнеться: “А які критерії графоманії? Адже оцінка завжди надто суб’єктивна і т.д., і т.п., і т.ін.” Щелепи зводить від позіхання. Яка науковоподібна нудьга, продукована людьми, котрі не змогли або не схотіли (за це їм велика подяка) поповнити графоманську армію.
Я, Максим Іщенко, поет у відставці, стану ходячим критерієм і генеральним прокурором, що судитиме графоманів. Вони винайматимуть адвокатів, бо ніхто не скаже добровільно: “Я – графоман”. Адвокати захочуть грошкомпенсації, низка літераторів, що володіє дрібкою хисту, одразу перекваліфікується у графоманозахисників. Я дам їм тисячі робочих місць, і вони носитимуть мене на руках. Скляний божок знову шепотітиме пристрасні монологи до мого генеральнопрокурорського вуха, я зірвуся і почну приголублювати пляшечку. Графомани оживуть, судилища на якийсь час припиняться, але я знову проігнорую настирливим божком, відновлю місцеві і виїздні судові засідання. Адвокати матимуть роботу, наступні графоманські покоління боятимуться мене, аки вогню, і спрямовуватимуть власну енергію на корисніші для суспільства речі, аніж конструювання вторинних стішаток…
24.
Немає Марії, канула у Лету. Але ти заспокоюєш себе порою року. Адже надворі вінценосний август, названий на честь римського імператора Октавіана, котрий, здається, пішов ще далі у дбайливому плеканні власного культу, аніж його попередник Юлій, на честь якого обізвали сьомий місяць року… Можливо, твоя найчарівніша квітка Аллахового саду поїхала відпочивати, скажімо, у Карпати, адже море

читати