Завантажити

ближче, а гуцульські гори, котрі відлякували своєю моторошною недоступністю не одного зайду, далеко… Треба чекати, чоловіче, і, набуваючи фемінних рис, берегти іскорку вогнища, котре допіру, на твій погляд, так яскраво спалахнуло. Може, склади, Максиме, естрадну пісеньку, щось на взірець: “Вогнище кохання, квіти спозарання, вогнище кохання хай горить! Я іду до тебе і радіє небо, бо ватра любові мерехтить!” Адже співають і таке, співають ще недолугіше – і знову винні графомани, котрі паралізували естетичний розвій вже кількох поколінь.
Ледве винайняв хибарку, де тепер живеш без телефону і спілкування, усіма забутий цього спекотливого літа. Нікому нема до тебе справ, окрім кількох графоманів, які своїми рукописами дали тобі можливість оплатити дванадцятиквадратнометрову халупку. А де ще тобі жити, як не у “малосімейці”, адже доля насміхається над тобою, підтоптаний парубче, що був малосімейним, а зараз і поготів. Може, ще треба було винайняти антисімейку чи бобилівку, або, як сказав би старший брат, холостяківку? Можеш уже приводити сюди роту коханок, але чомусь немає жодної. Хоч ти і не шукаєш їх, не будемо уже так жорстоко глузувати над твоєю бідною головою рефлексуючого мічурівського поета…
Ти сидиш у своїй келії і знічев’я гортаєш добірку великого параноїка Стефановича. І раптом твій мозок пронизує наскрізь:
Та над вс?ми незмірно виситься,
над усім воздвигся Христос.
Підійнявшись над виром розпаду,
поборовши в собі мерця,
вік вартує, всерівний Господу,
бо ще вірить в людські серця…
Прості і безхитрісні рядки безхитрісного мученика-емігранта роблять тобі прямий заштрик у серце. Ти згадуєш прості слова, чувані безліч разів: “Христос посеред нас”. І твоя келія раптом наповнюється незвичайним світлом піднесеності і чистоти. Боже, дякую тобі за цей несподіваний дарунок, за це умиротворене просвітління, за цю неждану релігійну екстатичну радість, шепотів Максим до маленького паперового образка. Повсюди було так тихо, наче наступив ранковий Великдень. Але ця тиша не ранила, а заспокоювала, виповнюючи Максима бальзамом покріплення духу.
Бачиш, Максиме, як відпочиває твоя душа? Жодні вірші не приносили такого полегшення, хіба процес їх написання, який ще – всіляке порівняння кульгає – можна порівняти з екстатичним намаганням доторку до живого духу.
Адже слід було думати, де їх надрукувати, як видати книжку і її розповсюджувати, бо у книгарнях твої поези, як правило, купували не більше двохсот читачів на всій неньці-Україні. Ти мучився, видаючи тоді мазохістичну веремію емоцій. Ставив власне прізвище під різними зверненнями – благаннями до спонсорів, зовсім не шануючи словосполуки “Максим Іщенко” і гвалтуючи власну гідність. А твої вірші з вивертанням психічних нутрощів… Недоброзичливці не помічали твоїх, приміром, десятьох достоїнств, зате чітко ставили на карб один компроміс чи проступок, і ця демонічна пропорція 10:1 руйнувала твою опірність. Так, на жаль, ти мав впливових ворогів, котрі тебе метафізично ненавиділи, і відповідно шкодили з певними наслідками. Ти ніколи не переходив дороги цим людям, але вони самі по-котячому відчували твою інакшість і нездатність вписатися у кон’юктуру стосунків. Вони не прощали тобі жодної невинної репліки, котра переказувалася їм “зіпсованим телефоном”, обростаючи брехнею. Коли ти пробував з ними по-людському порозумітися, тобі в очі або щебетали, або цідили прокволі абстракції і далі глумливо шкодили. Багато ці люди, яких ти здебільшого знав особисто, пожерли, наче канібали, твоїх нервових клітин…
Але ти, чоловіче, маєш і друзів, котрі шанують тебе і те, що ти продукуєш. Ти маєш “фанів” зі всеукраїнською географією проживання, котрі пишуть листи, іноді телефонують, це підтримувало, але…цього було тобі мало.
Ти колись оторопів і отетерів, прочитавши спогади Лілі Брік про Маяковського, де стара – і уже не фатальна… – жінка говорила про те, що було багато людей, які любили його і поважали, але це крапля в морі для людини – з ненастанним злодієм у душі, – яка хотіла, щоб приходили ті, які не приходять, читали ті, які зазвичай не читають, любили ті, які не люблять.
Адже це...це копія твого психотипу, може, і за недоброзичливців своїх, піїте, ти перебільшуєш? Ти нікому не давався у пастку чіткої дефініції, і багато людей, спілкуючись з тобою декілька років, розводили руками і у пориві відвертості зізнавалися, що не знають тебе ще більше, аніж до знайомства. У незнайомих з тобою особисто аплікація уявлень про тебе складалася з базарних пліток чи перекручених фактів, цинічних або доброзичливих анекдотів (так, про тебе навіть ходили анекдоти в літературних колах…) чи відсутністю порозуміння на ментальному рівні.
Хто ти єси, чоловіче? Чому твій стан релігійної піднесеності так легко перетікає у злісний сарказм, а післяцерковна умиротвореність духу у дріб’язкові зведення порахунків з тими, хто не любить тебе. Радій, що маєш таких людей, адже вони є непомильним лакмусовим папірцем того, що ти щось

читати