Завантажити

зробив на світі. Молися за них, не бажай їм зла, люби їх – і станеш досконалим, як буддистський монах. Борися з власними переконаннями, щоб не стати ортодоксом, вступи у нещадну війну з собою і – або воскресни з реґенеративного вогню, або позадкуй і далі веди нікчемні провінційні наступи на невинних людей, котрі чіпляються за останні ілюзії, і котрих ти презирливо називаєш графоманами.
Лише християнство може дати тобі дар наближення до направду людського. Борися зі своєю нікчемною гординею, радій власним літературним невдачам і преспокійно стався до успіхів, адже все, що ти сотворив, є лише однією з мільйонних чернеток Творця… Не дбай про навкололітературну суєту, люби тих, котрі не сприймають ані тебе, ані твоєї творчості. Викинь з голови думки про перелюби і гріховні стосунки (а як же Марія?..), назавжди розпрощайся з нав’язливими реверансами скляного ідола, витримуй церковні пости, нікого не ображай і не носи за пазухою каменюк.
Яке зворушливе проповідництво, Максиме, які правильні слова, може, до когорти святих треба долучити тебе, чоловіче? Ото глузували б ті, котрі знають тебе поверховим зовнішнім фасадом. Багатьом з них ти хотів говорити гарні і високі слова, навіть коли вони цього не заслуговували. Але слова майже завжди застрявали у горлі…спиняли недоречні жести, тон…і ти збивався на загальники, боявся звинувачень у фальшивій патетиці…кидався до сарказму…замість тих теплих, зворушливих слів…
Адже ми всі взаємовкорочуємо собі віку, ми неуважні до ближніх, ми чутливі лише до власних переживань, це ваші проблеми. А Христос посеред нас, як просто! Але ця простота обертається у найскладнішу задачу, куди тій проблемі Ферма чи абстракціям з неевклідової геометрії. Любов до ближнього – найнепосильніша проблема…
І ти такий, як і вони, нема сенсу дерти голову чи надимати щоки від того, що написав кілька збірок віршів. Яка ніщота, яка злиденність цієї метушні! На що люди тратять життя? Щоб здобути славу? Слава – міраж і попіл. Щоб заробити грошей? Та не заробиш їх літературою, поете, а якщо і заробиш, то все спустиш в унітазний бачок, і попливуть смердючими каналізаційними лабіринтами всі вишукані яства та алкоголі, перероблені поки що здоровим шлунком. Може, заняття літературою – ілюзія влади? Але це настільки смішно, що не хочеться навіть коментувати. Може, писання є замінником лібідо? Але у такому разі книжки мають трактуватися як кальки невідбулої статевої енергії, звідси книжка – своєрідний клонований віртуальний coitus. Аж блювати хочеться від таких фройдівських “відкриттів”, здається, ущент рознесених його учнями й опонентами.
Жити просто, ні про що не думаючи? Аякже, тут поживеш так… Але тоді людина дорівнює тварині. Гуляти, веселитися і заводити безперервні романи? Але далі – спустошення і обридження, місоґінія і провалля депресій. Вирощувати сад? кроликів? колекціонувати цигаркові коробки? Фу! Можна від нудьги залетіти на Марс. Поринути в інтернетівські фантоми? Але ти прихильник життя, а не мастурбації духу…
Тільки віра…малесенька соломинка справжньої віри, котра проростає у мені… Це не можна програмувати, віра – не п’ятирічка і не бізнес-план…ні тіні фальшу… Я повинен якнайчесніше відповідати собі…чи гідний я церкви і віри…з таким багажем гріхів і букетом негативу…таким гіпертрофованим честолюбством… Боже, дай мені сили й укріпи у вірі моїй у цьому безбожому літеплому світі…
Максим сидів у хибарці. Без віршів, без жінок, без нічого. Така солодка самотність огортала, що лише боявся сполохати той стан, така легкість.
Раптом у двері постукали. На порозі стояла не Марія, а…Ольга. Ти менше б здивувався, чоловіче, якби при вході зринув Усама бен Ладен чи Фідель Кастро.
– ???
– Добрий день! – офіційно привіталася твоя колишня (“Значить, нічого не буде просити, втім – як знати?”). Швидше бен Ладена знайдеш, забрався на край світу…
– Добрий день і тобі! Вся Мічурівка є краєм світу, а далі – суцільне поле, де пасуться господні вівці…
– Ну, добре, добре! Ти далі за своє! Не думала тебе шукати, але пожаліла!
– ???
– Два дні назад телефонували з інституту Гете, у Києві. Тебе запрошують на два тижні…до Берліну.
– Хто? Для чого? – (“розігрує мене?”) давно вже не був поет таким ошелешеним.
– Маєш тут телефони інституту, з ними слід негайно зв’язатися, щоб узгодити деталі.
– Але… Хто запрошує? Як буде з фінансами? Я…я ж не вчив німецької…
– Більше нічого не знаю, Максиме! Ти б хоч подякував, – задзвеніли в Ольжиному голосі металево-обережні нотки. – Все. Я поспішаю.
Вже навздогін оторопілий Максим кидав коротке “дякую”. Ольжині каблуки гупали об землю все тихіше…нема нічого. Мічурівський мініполіс проковтнув посланицю. Це не місто, подумав Максим, а збезуміла свиня-людоїд, котра пожирає на шляху все, включно з власними дітьми, або заклята упириця, що займається порфіризмом…
25.
Шукаєш, цимборе, телефону, щоб добиватися до столиці. Звичайно, якщо в інституті Гете сном-духом ні про що не відають, буде прикро, але Ольга має право на

читати