Завантажити

вирішив? Ха-ха-ха! Я все одно не дам тобі спокою, навідуючись час від часу до твого аскетичного вуха і мозку. Мені не цікавий синьоносий чолов’яга, це вже відпрацьований матеріал, а такі, як ти, голубчику, дуже потрібні. Ти здасишся, колись відступиш, для чого тобі безглузді жертвопринесення радощів і приємного запаморочення голови? Ти ж розумник і талант, very великий талант, лише пий і поклоняйся мені, бо де ти бачив письменника, котрий відвертається від мене, скляного кумира воістину усіх часів і насправді всіх народів?”
Ні! Я уже своє відпив, досить танатичних фантомів, котрі перекидаються, як демонська сила у казці, привабливими феями. Уже йде тридцять третій рік – позначка Ісуса! – і я доволі набачився зламаних талантів, що чіпляються за дірявий канцур останніх fata morgan(a).
Та і що таке поезія – свят-свят, чи я це кажу? – як не замінник алкоголю, останній прихисток для зламаних і розчарованих? Поетичний хист насправді є рідкісним господнім дарунком, вже не знаю – на щастя чи горе… Бо усі відвертаються від віршів, як від прокази, зневажають їх. Нехай би ця земля породила нині ще одного повноцінного замінника, до прикладу, Рільке – не помітять, затопчуть пофіґізмом, прихованими насмішками, оце, поет, мовляв, найреліктовіший екземпляр, збожеволів, значить, якщо пише вірші, отруївся чарами полину і беладонни…
І ти, Максиме, якось зловився на тому, що тобі стає соромно римувати і верлібрувати. Бо те, що природнє для юнака чи юнки періоду статевого дозрівання, нехай ще кідька років опісля (щоби вивітрилися з голови чари полину і беладонни) – не для передхристового віку.
Але твої бідні і зворушливі віршенята не зважають на вірус зради їхнього господаря і просяться на волю, на папір, щоб там незалежно зажити. А вони, твої майбутні діти, передчуваючи небезпеку аборту і кількох операцій зачистки, стають усе чемнішими, ліпшими, слухнянішими. Ти хочеш плакати, Максиме, ніби стара платонічна діва… Щось невловне і невідворотне починає робитися з твоєю душею… Хоча, може, її нема, тієї душі? Адже її не помацаєш. Або вона смертельно втомилася, бо ніколи інакше не вела би поступ супроти віршів – найдорожчого для неї. Кажуть, що писати поезію пасує тільки молодим або похилим, всілякі там комплекси Шеллі чи Гельдерліна, розумієте…
А ти, поете, вже належиш до широкої смуги середнього віку, коли заробляють гроші, трахаються, прораховують варіанти, живуть для задоволення – які вірші від тридцяти до п’ятдесят?
Це Франко міг волати про те, що “серце в мене вижерла гадюка” і співати реквієми своїм “ненародженим дітям”-поезіям, а потім…писати далі. А в нашу технократичну добу проминальності слова і найжаскіший крик вважатиметься моветоном чи патетичним регульським позерством. Бо наш час є протипоетичною вакциною, бо ми здрібнілі, інфантильні діти грошового молоху, бо ми невдатні до духовних воздвижень. Бо їх не потребує доба, казуїстично вивергаючи протилежне устами офіційних медоточивих златоустів. Бо ми перемелені чорнобилями, переламані ведмежими пестощами старшого брата і сервілістичним плазуванням заради кусника хліба.
А для чого той кусник (окрім нормальної дефекації), коли вивітрюється душа? Яка вже там поезія, коли ми апатично сприймаємо повідомлення про хвороби і смерті знайомих, коли ми байдужі, як куленепробивне залізо, до всього, що не стосується власного болю? У цьому заповіднику олігофренічного зомбізму не можуть проростати квіти поезії. Вони ж беззахисні, їм потрібен затишок, їх зігріває увага, а не каламутний окріп. Нас понищить байдужість і крамарська заздрість, і завтра ця земля родитиме не виквіти великої культури, а технократичний чортополох, який буятиме до висотних будинків, хмар і небес. І це неприроднє варварське буяння ознаменує початок реанімації первіснообщинного ладу, принаймні, у наших серцях... І позаростаємо доісторичними бур’янами і буйною клонованою папороттю, бо все повертається на круги своя…
А може, просто сопіти у дві дірки, Максе, нарешті подумавши про поезію доларової банкноти? Адже кажуть, що література – це злочин, література (за Стефаником) є афішуванням і комедіанством. І жахливий золотий хлопчик Рембо це збагнув, спочатку ще воюючи з ревнивим геніальним коханцем, а потім, плюнувши на вірші і на нього, вдався до негоціанства, іноді і такими, що також могли би бути потенційними письмаками. А російський дідок Денис Фонвізін плакав на перехрестях, розбитий паралічем, і кричав з інвалідного візка: “Подивіться, молоді люди, що зі мною зробила література”. Адже ця королева є іноді навдивовижу жорстокою, крок правіше, крок лівіше – і пропав, письмаче, що намагаєшся будь-якою ціною витискати із себе малопридатні і малопотрібні рядки. А й справді, для чого, наче потворний клоун, надимати щоки і натомлювати руку, псувати папір і мастурбувати словами?
А шанувальники, Максиме, якось переживуть твій відхід з поетичної “арени”, адже скільки наплодилося віршомазів і калькотворців, стихоплетів і лубкошукачів, що твоє фіаско буде зовсім не

читати