Завантажити

“дитячих”. Немає у тебе, поете, дітей з Ольгою. Але ти не дуже і переймаєшся тим, напевне, вважаючи, що вибрані можуть і не мати нащадків. Адже не було єдинокрівних, щоб склепити віки Шевченкові, нехай і плакала на його похороні вся свідома Україна, розбуджена пророцтвом екстракту етнічної душі, яку вклав деміург у тлінне тіло цього невисокого, пошрамованого життям, чоловіка. Але ж були прекрасні продовжувачі батьківського духовного спадку у Вороного, Олеся, заперечивши хирляву міщанську сентенцію, що талант батьків відпочиває на дітях. Адже, кажуть, що перегородив власним тілом камінь, пущений шовіністичною польською рукою у голову Франка, його старший син Андрій, секретар і улюбленець. Так і помер потім, бідний, швидше від батька, і мав Іван, син Якова, ще один нелюдський тягар – труну з синовим тілом на своїх плечах. І не раз той тягар відгукувався у мученицьких старечих галюцинаціях батька…
Але переживали батьківську драму Антоненко-Давидович, що заплутався між кількома дружинами, й Іван Кочерга, але були сини – Павлики Морозови, що відрікалися від своїх батьків-письменників, спонукувані сатанинським єзуїтством п’ятикутної зірки. І писав старий Єфремов відкритого листа до Юрія М.Коцюбинського. І виводила стара академічна рука страшні слова про батьківські кістки, котрі перевертаються у могилі, якщо бачить батьківська душа синові руки, забагрені до ліктів невинною українською крівцею…
А скільки породили великі сірих і невиразних нащадків, що могли і можуть всеньке життя лише упирично живитися соками високого імені. Бо людська доля, наче колода карт та містичний жереб, і вона не розділяє людей на ієрархії та касти. Бо кожному – своє.
Проходить день-другий, ти буквально на кілька хвилин зустрічаєшся з Марією. Вона трохи розчарована тим, що ти поспішаєш. І ти змушений пояснити дівчині, що подаєш на розлучення, бо ти і не приховував від неї факту власної обплутаності шовковими ниточками Гіменея.
Ольга, дізнавшись, що ти написав заяву, і вас, як бездітних, можуть розлучити навіть без суду, трохи налякалася, але було помітно, що давно готова до цього. Лише люто кинула тобі, мовляв, треба було її попередити хоч на місяць раніше, одразу знайшла б собі, так і сказала, партнера для трахання. Звичайно, що ви, знаходячись під одним дахом, уже не кохаєтесь, бо це було би, стосовно рідного менталітету, рафінованим збоченням.
Треба пережити ці дні, Максиме, ця вечірня тиша стає особливо нестерпною. Ольга часом плаче, може, чекає, що ти передумаєш? І тобі, справді, стає її іноді жаль, бо незбагненна людська психіка, а особливо поетів… Звідки, Максиме, у тебе це напластування звичайнісінького співчуття (адже любиш повторювати, що справжній митець починається там, де закінчується людина…). Де ти відкопуєш у своїй, на перший погляд, жорсткій і зневіреній душі, скарбозвалище шляхетності? Звичайно, ти іронізуєш, називаючи шляхетністю відруховий жаль. Маючи схильність до трагедійного, ти, попри все, часто буваєш вдатним – ні, не до безтурботного і білокрилого гумору – а до їдкої іронії, котра межує з недобрим трагіфарсовим сарказмом.
Іноді навіть закрадалася думка про забирання заяви щодо розлучення, котра може лежати у ЗАГСі навіть кілька місяців, коли незгідна інша сторона, а може зреалізуватися у розбігання сімейної пари у різні сторони і за три дні, особливо, коли вдасться зацікавити працівницю дрібним хабарем. Бо великий давати жаль, розлучення – не весілля. Думав, що відчуваєш до Ольги лише ненависть або байдужість, швидше друге – ні, яка ненависть? – завжди ловив себе лише на пофіґізмі. І – ох, парадокси! –коли зримо постало питання розриву стосунків назавжди, ти відкопав на смітниках чи родовищах власної душі і дещицю жалю, і граминку чи кілограминку співчуття. А якби тобі раптом сказали про насильницьке поновлення зв’язку з Ольгою і забирання заяви, чи не вивітрилися би вмент твої “дещиці” і “кілограминки”? Отож…
Ти, поете, не завжди був обтяжений сентиментами до жінок, з якими доводилося мати інтим. Деяких ти не міг би уже впізнати, але це і не дивно – пройшла, якщо і не копиця, то принаймні, певна кількість років. Кажуть, що у чоловіків зберігається почуття ніжності стосовно жінок, з якими вони коротали нічки чи навіть нічку. Але ці “гендерні” спостереження не стосуються тебе. Бо ти переважно пам’ятаєш тільки гіркоту розчарування, післяінтимний фарс, відразливі сторони близькості. Ти буваєш іноді жорстоким, чоловіче, може, кохання до Марії тебе вилікує?
Ти колись мріяв (а потім перестав, бо за відсутності графині одружуємося з селянською дочкою) про дружину-соратницю і коханку, однодумицю і патріотку, про таку, що може півдоби гнати коня галопом і перепливати при потребі велику річку, а вечором безжурно сміятися у декольтованій сукні на світському рауті, маючи у мініатюрній сумочці “дамський” пістолет, з якого дуже влучно вміє цілити і знешкоджувати всілякі рухомі і нерухомі мішені…
Адже були такі дружини у письменників, наприклад, у Бориса Грінченка, з якого

читати