Завантажити

пробачили фактично безневинних загравань з поляками (та ж Яцків хотів лише писати, писати і писати, адже його і без того завжди їла шашелем тиха заздрість львівських “младогегельянців”, перепрошую, “молодомузівців”), влаштувавши йому справжню громадянську обструкцію. Все було організовано за найвищим розрядом, бо навіть похилий і сумний майстер отримав завдяки старанням земляків параноїдальний жах ставити підпис під будь-якими паперами… Зрештою, Педерсену, котрий мав значно відоміше псевдо – Кнут Гамсун, також не пробачили політичної наївності (як і Дмитру Мережку чи, знову даруйте, Дмитрію Мережковському) і кокетування з нацизмом, у провідних стратегах якого старому письменнику, наче у кривих галюциногенних свічадах, ввижалися шляхетні лицарі ,котрі порятують світ від прагматичного вірусу американізації, що почав точити стару і добру Гамсунову Європу.
Отже, Максиме, ти знаєш, що будь-який альянс письменника з політикою завжди дорівнює мезальянсу і ніколи не закінчується добре для паперопсувальника. Завжди за цим “шляхом” прозирає примара втрати морального авторитету чи таланту, психофізичне виснаження або, принаймні, банальний алкоголізм…
Отже, Інна забідкалася, але одразу з острахом погодилася, добре, мовляв, добре, зроблю усе можливе, щоб ми зустрілися. Через годину Максим уже чекав Інну біля під’їзду винайнятої квартирки, котру він так і не зумів оплатити з крутої, аки капітали Креза, “сяйвинської” грошокомпенсації.
Зайшли до чистенької і бідної кімнатки. Інна почала плакати. Без слів і докорів. Але що сльози там, де навіть крові мало (цитата з поезії Лесі Українки)? На Максима накочувалося глухе роздратування, навіть лють. Ти ж не садист, Максе, заспокій жінку, котра, може, і єдина кохає тебе насправді? Жодна гіпотетична юрма читачів і шанувальників не любитиме тебе так, як Інна. Бо яке їм діло до твоїх построзлучницьких спустошень? Їм подавай нові поезії, де б яскраво відобразилися духовно-метафоричні пошуки таланту, котрим вони тебе, піїте, поки що вважають. Бо шанувальник відсторонений від особистості, йому до дупи, Максе, твої грошові чи ментальні проблеми. Радій, звісно, що у тебе є такі люди, але не забувай, що вони чекають від тебе лише екстракту духу, ти для них є важливим у ролі соковитискувача метафори. А що стоїть за кулісами витискання – нікого не обходить. І правильно, інфантильно-агресивний піїте, бо митець не повинен залишати на своєму “продукті” поту і пальців. Бо стилістична важкість лише відштовхує, бо з-за будь якого тексту не повинні прозирати витерті від творчих мук штани новітнього деміурга…
А Інна може витерти і творчий піт, і її не відштовхне сміття і не завжди приємного запаху спідня білизна творчості. Адже вона любить тебе, мізантропічно-патетичний ґенію, а також твої духовні варива і підливи, спеції та відходи.
“Будь добрим, лагідним і ніжним”, – шепоче Максимові голос совісті. Але з пралісу підсвідомості, густого і варварського, переповненого інстинктами та егоїзмом (жодне інтернетове королівство не вдатне і на мікрон змінити смердючі нетрі підсвідомого) накочується інший голос: “Не дивися на ці сльози. Трахни цю жінку, котра плаче. Вона плакатиме, а ти будеш її брати, отримуючи витончену насолоду. Вона стогнатиме у сльозах (від задоволення?), а ти лежатимеш у після(coitus)-ному трансі. Адже недарма стверджують у народі про те, що, скажемо м’яко, кохався – золото загрібав, а покохався – у болото впав. Отже, вперед!”
Все майже так відбувалося, як ти і передбачав. Окрім однієї деталі – Інна більше не плакала і не стогнала, а лежала, незмигно дивлячись у стелю. “Сливе як колода”, – роздратовано подумав поет у розпалі тієї приємної роботи, за котрою він так заскучив, заграючи з платонічністю, кокетуючи з безтілесністю і пробуючи обдурювати власну здорову, без прибамбасів, природу.
Все закінчилося. Ось тобі, Максе, і після(coitus)-ний транс, ось тобі і древньолатинянська сентенція про кожну тварину, котра сумує після спарування. Інна мовчала. І ця мовчанка дратувала більше, ніж можливий напад жалісливої жіночої істеричності, навіть агресії впереміш з плачем та прокльонами. “Ну, бляха, ще ти будеш мене мордувати”, – проскрипів у думці Максим. Раптом пожвавився від незвичної ідеї:
– Стань сюди! Біля мене…
– Що ти хочеш зробити? – прошепотіла перелякана Інна, вловивши дивну напругу у голосі свого коханого чорнобрівця…
– Любиш російські вірші?
– ? ? ?
– Давай влаштуємо невеличку розминку для пам’яті, бо ми сьогодні навіть не згадували про поезію!
– Яку розминку?
– Повторюй за мною! Повторюй за мною! По складах:
“Ха-та єсть, да лєнь та-щіть-ся,
я нє блядь, а кра-нов-щі-ца!”
– Максиме!
– Повторюй, повторюй, матері його ковінька! “Ха-та єсть, да лєнь та-щіть-ся…”
Повторюй, я сказав! Ну!
– “Я нє блядь, а кра-нов-щі-ца!” – нарешті відтворила налякана Інна.
Кімнатку для рандеву колишніх коханців наповнювала брудноликість трагіфарсу.
– Повтори ще раз! Ще! – несамовитів вельми талановитий поет і перспективний есеїст.
Інна повторювала. Після п’ятого разу

читати