Завантажити

змокрілий Максим припинив подавати команди, важко відкинувшись на табуретку. У кімнатці, котра винаймалася для інтимних зустрічей, снували біле гидке мереживо павуки.
Уже немає, Максе, перешкод для здибанок, ти – вільний представник крилатої фауністики, сиріч трохи обважніла і дещицю депресивна птаха, котра до безтями кохає власні вірші, власну чи то гамбіт-, чи амбіт-літературу...
Але, виявляється, що саме перешкоди можуть бути незлою нагайкою-стимулятором. Зрештою, той початок кінця стосунків з Інною наступив уже давно, лише ти, друже, його штучно притримував, уповільнюючи епілог.
Інна мовчала. Що вона думає? Про незреалізований материнський інстинкт? п’яні богемні ночі і напівґвалт у ванній? про ранкову мінералку, дбайливо доношувану багато місяців до посталкогольного поетичного рота? про відмирання любові і наступ самотності? змарновані роки і непотрібність жіночого самозречення? Про уже безглуздо зайві довгі дні і ночі чекання приходу князя мічурівської поезії? власне підупале здоров’я? гіпотетичних майбутніх чоловіків? Нудну, ще й по-жебрацькому оплачувану, бібліотечну роботу? Чи, може, замість будь-яких думок у її мозку поселився лише шизофренічний хаос розпачу? А, можливо, радіє, що, нарешті, звільняється від цієї клітки і цього ув’язнення стосунками з Максимом? Чи просто хоче спати? голодна? немає грошей?
І ти, Максиме, знову навісніючи від незвичної мовчанки Інни, ще раз занурюєшся у мільйоннооспіваний куртуазними і лубковими поетами вхід чи “браму” її тіла, котре не відгукується на твою ласку, якщо так можна назвати роздратоване мацання і хапання жіночих принад. Закінчуєш швидко, наче кролик (одне з найбанальніших порівнянь), вперше відчуваючи абсолютну моральну поразку.
Потім, лякаючи, що уже йдеш назавше (твій постійний останній аргумент), ще чекаєш, якщо і не благань чи перепрошувань, то, принаймні, якоїсь реакції.
Але твоя Інна мовчить, неначе чужа жінка, реінкарнована в оболонку до дрібниць знайомого тіла. Зненацька тобі стає моторошно, наче усі навколо виконують щодо тебе ритуальний вирок – покарання, але не милосердям, а зловісним мовчанням. Жодного стороннього звуку не вривається до твоїх барабанних перетинок. І ця тортурня криводзеркаллям раптом висвічує перед тобою не нарцисичний фантом про ґенія Максима Іщенка, а непривабливо-сіру картину твоєї власної нікчемності. Тікай, чоловіче, від Ольги, від Інни, від поезії, тікай від себе, хапливо, як у малярійній лихоманці, ловлячи спогади із забутого дитинства про доброго хлопчика. І ти видушуєш наостанок:
– Прощай і…вибач!
Раптом тобі шалено хочеться впасти перед Інною на коліна і цілувати її многотерплячі і многотрудні жіночі руки, що також трясуться від безгучних внутрішніх сліз. І вона розуміє твій загнаний і зневірений погляд антиловеласа, невдатного полюбити уже ніколи. І нарешті говорить кілька слів, які ти запам’ятаєш назавше:
– Прощай, Максиме! І хай береже тебе Бог!
Зачиняючи двері, ти ще востаннє ловиш її важкопоранений погляд закоханої.
23.
Десь запропастилась Марія, твоя остання скрижаль віри у кохання, твій богородичний топос. Ти ще телефонував декілька разів: то не піднімали слухавки, то казали, що така тут не проживає, то повідомляли, що її на даний момент немає вдома. Як же так, Марієчко, дорога моя дівчино, чому ти не розшукуєш мене, коли бачиш, що ми не можемо зустрітися? Адже повинна розуміти, скільки значиш для мене, адже завдяки нашій зустрічі розлучився з Ольгою і проставив крапки над “і” з Інною. Бо хотів мати незаплямовану (???) біографію, а не волочитися з тобою смердючими кутками і валятися на чужій білизні, як провінційний дон-жуан чи середньої руки альфонс. Звичайно, що у цій хибарці, котру почав винаймати, зараз немає телефону, а Ольга мені не буде влаштовувати зустрічі з тобою. Але ж…але… Не можеш ти, так відчуваючи мене у ту неофіційну медову ніч, не розуміти, яка ти мені зараз необхідна, моя блакитнокрова принцесо і зірко вугільних териконів…
Змордований Максим впадав у розпачливу патетику. Кілька разів скляний божок пристрасно та інтимно шепотів до вуха: “Тобі з жінкой не возиться, Мак-си-ме! А я тут, біля тебе і найближчого гастроному. Я пожалію тебе, як найвідданіший друг, і одразу стане легше, будеш сміятися і будувати химерні плани. Тобі потрібні розвантаження від стресів, приятелю, ти перевтомлений, ходи до мене і відпочинь на моїх широких скляних грудях, ну ж-бо, не соромся, скільки того життя? Не хочеш? Як не хочеш? Ще раз послухай мене. Ти зараз неадекватно гостро реагуєш на всілякі дрібниці. А я гарантую тобі розширення сфери мислення і прекрасний настрій, обіцяне тобі забуття від недостойної буденщини, і переконаний, що ти втішишся моїми кривовідображеннями…
Ні? Що ж, такі, як ти, не вміють радіти, ваш прижиттєвий аскетизм верне трухлятиною. Ви вічно невдоволені, кидаючись із крайнощів у крайнощі і думаючи, що рятуєтеся від алкогольної небезпеки, обкрадаєте власне щастя радісного і світлого спілкування!
Ні? Кажеш, твердо

читати