Завантажити

знесилений Максим поринув у важкий, неврастенічний сон, а радше у тоскну та чутливу дрімоту.
Що це з тобою, чоловіче, ти повністю розклеївся, твої нерви плачуть, наче ти староросійська еміґрантка, що, розкладаючи пасьянси, згадує дорогих покійників. Ти знову (адже не повертався до цього кілька років, вижбурнувши з пам’яті) прокручуєш на плівці мозку епізоди кохань, котрі колись несамовито розчарували тебе, майже параноїдально зациклившись на них зі вчорашнього вечора. Напевне, відчуваєш приступ страху перед новими сердечними потрясіннями…
… Шість років назад у тебе була вісімнадцятилітня, навіть молодша за Марію. Усі твої колишні закохання нині мають повноцінні сім’ї, дітей, бо не шукали вони, Максимцю, можливостей жіночого сподвижництва – співжиття з талантом на двох ногах і з двома руками. Вони – не черниці, що замолюють свою любов у стінах монашої келії. Вони – не соратниці-революціонерки, що разом з коханим підривалися вибухівкою.
Твої пасії, поете, були звичайнісінькими кобітами, що лише у юності трохи кокетували з романтикою, ніде не переступаючи безпечної межі, за якою виднілася любовна самопожертва чи примара жіночого самозречення. Бо одна справа – безпечно трахатися, особливо, коли у тебе ще водилися якісь гроші, і шепотіти тобі до вушка палкі романтичні серцевиливи, а, вже даруйте, зовсім інша – розділити з тобою, маловизнаний малоґенію, усі твої задавнені дитячі неврози та інфантильні (з погляду нормального мужика) страждання.
Але з тією вісімнадцяткою ти навіть не трахався, тобто не настоював на любощах. І так тривало два роки. Вона ходила до тебе, закута у панцир цнотливості, а ти ще і радів цьому, вперше потрапивши у, погодьтеся, неприродньо-гидкий платонічний колапс. (Бо твій автор “Гранатового браслета”, що так шокуюче зачаровував тебе, юнака, залишивши невигойну тугу за коханням, звільненим від смішних сторонньому вуху стогонів і оргазмових харчань, ритуальних рухів туда, сюда, абратно, і післяінтимного поту та слизу, був не дурень гульнути, маючи зв’язки з жінками незмірно далекі від платонічних страждань його героя.) І ви вже знали, що інакше не можна, у вас закріпився, як сказав би який-небудь учень Павлова, умовний рефлекс: фізіологія є брудною і тваринною, а ви, ангелоподібні, любитеся навзаєм чисто і невинно, іноді, щоправда, цілуючись. Ох, ви тужите одне за одним сильніше від усіх цих трахальників, ув’язнених законами великого гону розмноження…
І це тягнулося – так, Максиме? – доки твоя вісімнадцятка остаточно не дозріла, доки у неї не щезли менструальні розлади і менструальні депресії. А далі, дурноверхий поете, доки ти звично відкопилював свою слиняво-платонічну губу, знову чекаючи дитячих поцілунків (і маючи, щоправда, одну пані для “низьких” контактів, признавайся, признавайся, голубчику), твоя дозріла апологетка безстатевого інтиму зустріла звичайного хлопа, незатуманеного безтілесною купрінщиною. А далі все прогнозовано. Той хлоп полюбив її, скажемо делікатно, цілковито неплатонічно. І так залюбив твою юну ідеологиню платонічності, що під час останньої зустрічі спокійно сказала тобі, що майбутні наші стосунки, мовляв, неможливі, бо я, типу, вагітна і, типу, люблю свого, типу, нареченого. Який шок ти тоді пережив, о наївний інфантильний поете, зі збереженими у серці старомодними уявленнями про козака, котрий very вірненько любить дівч?ну, але ні в якому разі її не “займе”, бо вона – цяця, а він, якщо “займе”, то буде какою…
Але, Максиме, осмілюся нагадати тобі, що корені всіх проблем людини у ній же, найдорожчій. Ти ж був у своїх love story далеким, як і від нескінченних женоненависницьких ескапад маркіза де Сада чи Дон Жуана, так і від рабських піруетів фона Мазоха, котрий ще і Захер, Венери у хутрах, розумієш, всілякі обожнювані деспотки і низка мучеників кохання. Здається, у тебе не було прихованих перверсій на гендерному ґрунті, окрім нахилу до почуття максимальної сили. Бо коли на твоєму великому Китайському шляху зринула Інна, ти уже не зумів угледіти в ній (такій, як ти хотів, це ж треба: щоб і вірші твої обожнювала, і тебе, щоб розчинилася у цьому коханні і більше нич не мріяла) свій ідеал. Напевне, твоя душа, Максиме, уже виконала відведений ліміт чи, по-совєтськи хай буде сказано, план закоханостей. І ти, деміурже метафори, надірвався тим планом, отримавши грижу на кохання. Ти ще зумів, пройшовши непоганий вишкіл з різновіковими, різноволосими чи різнорослими панянками, якийсь час перфектно зіграти перед Інною закоханого. Але тільки до того моменту, коли переконався у її прив’язаності. А далі, Максиме, уже був твій екзистенційний ошкір, але бібліофілка навіть це сприйняла як належне. Спочатку ти підсвідомо тішився сатисфакцією, але потім тобі це набридло.
Бо з Ольгою ви ніколи не любили одне другого, пам’ятаєш трагікомічне закінчення балади про батяра і його дванадцять закохань:
…а з тою дванадцятою до шлюбу приклякну я.
А тая дванадцятая мене вірно любила,
ще перші півні не піли, як в?на м?не била…
Ой, боже мій милосердний, ох, що ж я наробив,
Чому я

читати