Завантажити

бачилися, а вона кудись виходить, казала, що втомлена і сидітиме удома. Він механічно крадеться за нареченою, мовби обплутаний наркотичним маревом. Він помічає неприродньо-згіркле небо над головою і недобрий блиск не золотих, а якихось коричнево-сталевих зір, що послужливо освічують шлях. Вона прийшла аж під яр, хто це…якийсь парубок обнімає її…цілує…роздягає…якісь стогони…що це? Та вони…вони с п л я т ь р а з о м !
Жахливе наркотичне марево поволі розсіювалося. У хлопцевому мозку щось тріснуло і розірвалося – хрусь-хрусь! І той хрускіт приніс дивне прояснення і спокій, наче наречений відчув себе покійником. Все уже знаєш, хлопче, і тихо, намагаючись не сполохати тих, що злягаються, ніби сільські собаки, повертаєшся у село. Голова працює чітко, мовби відремонтований годинник. Згадуєш про пістолет, який недавно доручив тобі для сховку молодий “упівець”, ще й напівжартівливо роз’яснював, як ним користуватися, адже інструмент новенький; “тільки два рази був у роботі”, – кинув тоді наостанок повстанець, якого тепер і слід простиг, напевне, закатували нові господарі. Був два рази у роботі, буде ще стільки ж, о й щ о ж т о з а ш у м у ч и н и в с я , щ о к о м а р и к т а й н а м у с і о ж е н и в с я, наповнювали сільську стодолу тихі хлопцеві наспіви, від яких шкірою прогулявся би мороз усякому, хто почув би їх.
Прийшов новий день і нова ніч. Він нічого не розказує, село гуде, навіть мати дивиться на хлопця так жалісно-жалісно. Маю сьогодні побачення, спочатку – я, потім – він, я – він, я – він, сьогодні він трішки почекає.
… н е з н а є б а т ь к о , н е з н а є м а т и , щ о я ї ї в ? д у в п о л е с т р і л я т и …
Небо над головою таке ясне, мовби усі зорі повисипали з Божого міху і безладно розметали небесним безміром.
…Вона така перевтомлена, але спокійна (“на що ж ти сподіваєшся, шльондро? Це ж не нерви, а мотуззя треба мати”, – автоматично викидає розпач хлопцевий мозок). Давай прогуляємося, чомусь захотілося пройтися; вона віднікується, довго мовляв, йти, аж під яр, н а ш о ю доріжкою (“ти ж злягаєшся з ним біля н а ш о ї доріжки”). Але хлопець настоює, він холоднокровний і спокійний; ти якийсь не такий сьогодні, чому так думаєш, я такий, як вчора, і позавчора, і рік назад, ледве не видає космічної ненависті голос нареченого. Дорога до яру видається вічністю.
Така тиша запала усюди, такі чорні сутінки, наче чорні лики віровідступників, а місяць на небі, ніби борода христопродавця. Чому мовчиш, милий, сумний ти сьогодні (“ще раз скаже милий, і я…я не зможу”).
Так, я сумний, бо вчора теж тут був біля тебе. Кілька деталей, вродливе обличчя нареченої повосковіло; я…я не знаю…я…вибач…я прожену його…візьми мене зараз же і роби зі мною, що хочеш, бо ми ще не спали з тобою, милий, щебече вона, а я тебе люблю (“ще кілька хвилин, і я не зможу…але заради неї все одно не витримаю”). Так, я візьму тебе, але інакше, ніж мислиш собі, а щоб нас уже не розлучали більше, візьму і себе… Вона почала кричати; репетуй, підстилко, хочеш жити, а те, що я вже не жилець, тобі байдуже, ти обплювала і обблювала нашу любов, більше жодних слів, жодного фарсу, бо…
Лункий постріл…зорі перевернулися на землю…чому так яс…
… н а б и в в і д в а ж н и й г а й о в и й р у ш н и ц ю д р у г и й р а з,
в і н в и м і р и в , в і н в и с т р і л и в , в с а м е с е р ц е с о б і в ц і л и в ,
о х , т е м н а н і ч , м а й о в а я , я к в і н с е б е у б и в …
Зранку люди знайшли два, уже захололі, трупи. Біля – тепер уже вічних наречених – лежала його наперед заготовлена записка: “Я любив її. Поховайте нас разом”.
Агроном-практикант утік з села, і його ніхто ніде не бачив. Та й не розшукував. Очевидно, він прийшов на своє місце зустрічі, першим побачив мертвих, і, остерігаючись самосуду, назавше накивав п’ятами з села. Ще говорили, що у нього впливовий батько, і кримінальної справи не порушували. Та й не існувало для цього юридичних підстав, адже вона була неодруженою…
27.
Ти вкотре приїхав до Києва, Максе. Ніхто не зустрічає на вокзалі, які там квіти, оркестри і папараці…Хоч би одна людина чекала твого приїзду, хоч би когось хвилювало, чи вийдеш ти зараз з потягу і яким вийдеш. Можеш, чоловіче, влаштовувати дорогою п’яні єсєнінські дебоші, трахаючи пасажирок і кондукторок. Можеш також безнастанно співати: “Харе рама, харе крішна, харе крішна, харе рама”, казати, що ти є прихильником ісламського фундаменталізму, робити на голові протимігреневі компреси чи спалювати у купе рештки накладу своєї найкрутішої збірки “Покарання милосердям”. У найкращому разі будеш мати контакт з людьми: заберуть до буцегарні, де тобі буде гарантовано п’ятнадцять діб, або у психушку, а там тобі вколять галоперидол і будеш снувати заґратованими коридорами, наче зварений вуж або сомнамбула. Ще можуть побити і ти не поїдеш до Берліну, а лежатимеш на лікарняному койка-мєстє, ґрунтовно всіма забутий. Хіба, коли добре постаратися, якась

читати