Завантажити

навіть обзивали космополітичним упирем. Одні стверджують, що він помер, інші – що бачено його у Мюнхені і болотяній Лукрозі…
Ти швендяєш, Максе, київськими вулицями, не телефонуєш до Степана чи Івана, Никанора та Никодима, ночуєш у якогось уже не троюрідного, а радше семирідного брата по лінії маминої бабусі і шурина її свата чи, можливо, тестя її п’яитрідного брата…
Той п’є мало, він робітник харчової фабрики, лише обов’язкових сто грамів до вечері, тебе теж не силує до алкоголю, ти обіцяєш після приїзду зробити його сім’ї крутезний подарунок (і, забігаючи наперед, дотримуєш слова, на превелике здивування твоєї родини у сьомому коліні). А зараз він зичить тобі сто гривеників, адже ти приїхав до столиці вільним (як громадянин без визначеного місця проживання, як птах небесний) від грошового тягаря. За тебе вирішують проблему візи, жодних затримок. І взагалі, о багатоликий Максе, тобі ні за що і ні за кого зачепитися як у “сторозтерзаному” Києві, так і у своїй багатостраждальній, але дуже духовній, Вітчизні, де немає місця таким бездуховним (бездушним, дворушним, багатопорушним), як ти.
Не хочеш нікого бачити з літературних цеховиків і соратників, наче ти не мічурівський волоцюга з сумнівним поетичним хистом, а який-небудь Селінджер чи Щоголів.
Останній через багато років дізнався, що деякі його романси поклав на музику культовий Глінка. Щоголів жив по-старосвітському, навіть по-старообрядницькому. Не дбав за свої книги, друга прижиттєва збірка поета вийшла в день його смерті. А коли йому деякі “просунуті” харківські салонники говорили, що він, типу, великий митець, то Щоголів, кажуть, незмінно відповідав: Та мав я те все у дупі”. Отже, Максе, справжня література – це…ну, добре, це – вірші пана Якова, а все решта – ошуканство і соромітництво…
Так легко тобі у Києві зараз. А як би ти дратувався, будучи якимось нобеліянтом, як би ти лаяв і посилав далеко-предалеко журналістів і літагентів, видавців і секретарок. Будь щасливим, чоловіче, що не маєш на власних плечах прикрого тягаря популярності, знаменитості, харизматичності і всілякої там істеблішментовості… Ніхто не підходить до тебе, ніхто не знає тебе, всім ти (так-так, правильно!).
Ти ще раз обіцяєш родичеві подарункову компенсацію, добираєшся до Борисполя. На літовищі тебе зустрічають медитуючі кришнаїти, хасиди з квитками до Тель-Авіву, бундючні нац.чиновники, чашка кави ціною два долари, митники, котрі закономірно не проявляють до тебе жодного інтересу. Ти згадуєш, що ніколи не літав “Боїнгом”, не був за кордоном, ти мав би почувати себе зацофаним і переляканим, але ти відповідаєш стандартною усмішкою на таку ж усмішку стюардеси, з пропонованих напоїв вибираєш сік, пристебуєш ремінь і опиняєшся в обіймах повітряних просторів Європи…
28.
Німеччина зустріла стерильною, наче в операційній, чистотою. Молодцювата фройлін – літературний клерк – чекала в аеропорту, котрий перемелював, як і кожна євростолиця, світовий Вавилон. Стерильність, акуратність, майже неправдоподібна картковість і оперетковість. Бо твої пролетарські очі, Максе, звикли до срачу, бруду, вуличних фекалій і вугільного чаду. І берлінські вулиці видаються тобі, сину постсовдепії, вибрати не можна тільки Батьківщину, гіпертрофовано-іграшковими, сяючими гігантськими флюїдами вічного міста. Тобі здається, що ці люди – в демократичних картузиках, які повинні знаменувати запізніле кокетство із соціалізмом, у зручному, часто некрасивому одязі – не мають жодних проблем, живучи у місцевості суцільного щастя. (Уже через кілька днів ти помітиш і юрмища еміґрантів, і навіть кинеш марку молодій росіянці, котра буде красиво затягувати під гармошку щось на кшталт єдєт, єдєт мой рєвнівий муж дамой, і крамниці для плебсу, де накуповують одягу твої земляки, і навіть побачиш, як вродлива німкеня кинулася під швидкісну електричку; суїцид, виявляється, є однією з найбільших проблем у старенькій перевтомленій West-Європі…) Тобі здається, що вони лише спроквола цідять пиво, сміються і водять власних дітей до велетенських іграшкових містечок, котрі живуть особливою святковістю. Десь випаровується твоє фрондерство, і ти почуваєшся безпотрібним уламком своєї patria, вагітної касетними скандалами і політмезальянсами, юрмищами заробітчан і полками кілерів.
Виявляється, що весь цей патофізіологічний жах неможливо покинути на прикордонній межі, бо він тут і сьогодні, він звив гніздо у твоєму серці, і ти робиш банально-болюче відкриття: де ти – там твоя велика вітчизна з нещасливою історією. Ти не втечеш, Максиме, від неї. Ти, напевне, збоченець, бо раптом тобі стає неймовірно жаль обділених і обідраних українських людей, з’єднаних з тобою химерною містичною сув’яззю, хоч би ти опинився у Мексиці чи Південній Африці…
На тебе насувається, неначе морська штормова хвиля, приплив патріотизму. Ти згадуєш, як деякі усміхнені люди у гольфах та піджаках (ціною тисяча зелених) вчили і вчать об тім, що патріотичні почуття є націоналізмом, а оний, як відомо, є рудиментом

читати