Завантажити

чортополох нечитальництва, лише пустирища пофіґізму. І що тобі до блискучого спостереження Гессе про те, що справжнього визнання письменників (пересічними людьми) за життя не буває, існують лише віртуальні ієрархії істориків літератури, а кожен письменник, знає він про це чи ні, завжди метафізик…
Адже маєш власне конкретне життя, зіткане з безгрошів’я, творчих “злетів” і депресій та читацького пофіґізму. Бо ти ненаситний у потребі бути прочитаним і тобі мало людей, котрі по-справжньому шанують тобою зроблене. Ти зітканий із комплексів та неврозів, котрі роблять тебе поетом, водночас нищачи запаси душевних сил. Чого ти хочеш, Максиме? Ану ж бо відважся бути перед собою нещадно-правдивим! Який білінґвізм, йолопе, ти ж не колекціонер метеликів, як Набоков, з його потрійним захисним шаром внутрішньої прохолоди. Ти – навіть за умови блискучого опанування чужої мови, що дуже сумнівно – не зможеш нею повноцінно писати, бо рідна якнайвишуканіше помститься тобі – творчим безпліддям і яловістю – за лінґворенегатство. І ти перестанеш бути деміургом слів, нагадуючи кастровану звірючку…
Почався твій десятиденний побут у розкішній резиденції, що нагадувала радше середньовічний лицарський замок. Трубадури, серенади, культ Прекрасної Дами, тири-бири. Тобі виплатили гонорар, ти аж злякався такої суми, бо ще ніколи не був володарем куписька грошей, хоча для когось така оплата була би символічною – на пиво і цигарки. Ти проникаєшся непідробною вдячністю до педантичних германців (як цей менталітет може ще народжувати письменників?), у тебе зникають перші найтупіші стереотипи сприйняття. Ти зачарований майже галюцинаторною величчю Берліну і намагаєшся влаштовувати самостійні екскурсії. Ти, готуючись до власного літературного вечора, починаєш, не витримавши різкого переходу до незвичної краси комфорту, знову прикладатися до пивних гальб і вузькошиїх пляшок сухого вина, до плескатих італійських горілок й експортної російської водкі, котра тут значно дешевша від високоякісних сухих вин… І знову скляний божок заспокійливо нашіптує: “Бачиш, Максиме, яким ти став розумником. Ти ж справжній письменник, а серед них ніколи не було абстинентів…ти терпиш великі нервові перевитрати…тобі потрібне забуття і хороший настрій, супроводжуваний ненастанною, хай і штучною, усмішкою…тут не люблять понурих депресантів…успішний письменник повинен випромінювати вітаїзм…не опирайся, дурню, адже я вливаю в тебе ці молекули життєлюбства, ці атоми наснаги…ачей, не будеш робити слов’янських сповідей тутешнім літклеркам і літагентам про власне важке “босоноге” дитинство і труднощі літературного становлення…невдаха притягує невдачі, він усім до дупи, і чим сильніше прагне здобути співчуття, тим більше викликає огиду в оазі успішних та щасливих…а я дарую тобі – хоч ти кілька разів мене образив, будь уважним надалі! – рецепт поведінки, котрий допоможе тобі, літераторові з богопокинутої країни, завоювати місце під сонцем в одному з літературних центрів світу. Розумієш, дурню, важливість моїх безкорисливих дарів, бо твої сумніви і мовчазний опір уже починають дратувати. Ти можеш удома впадати у слов’янські іпохондричні припадки, можеш на своїй батьківщині обійматися з меланхолією і ручкатися з депресивними синдромами…а тут ти повинен бути завжди злегка п’яним і злегка ошелешено-щасливим, зворушуючи таким чином господарів і здобуваючи чергові відсотки їхньої прихильності…ти не європейська літературна зірка, щоб займатися вимахонами, а звичайний літератор з твоєї нещасливої землі, що повинен – не в останню чергу завдяки моїй безкорисливій підтримці! – шалено боротися за те, аби помітили, відзначили, переклали, включили у віртуальний письменницький реєстр, що вартий високої уваги радісних і щасливих. Отже, зі мною ти – все, а без мене – нездарне ніщо, жалюгідний непотріб і закомплексований плебей!”
Ніхто не чекає тебе на Україні, нікому не треба телефонувати, хіба Степану-прозаїку, щоб болісно розворушити його погано приховану і небілу заздрість. Але хай, іншим разом…
І ти вкотре занурюєшся у гігантське плетиво “пляц” і “штрасе”, почуваючись хоч і мовнонеповноцінним, але направду радісним мандрівцем. З первісним захватом марґінальної людини, що вирвалася з лабет закритого топосу поразки, відкриваєш для себе можливість побувати на виставці картин Ван Гога, побачити неймовірно високий рівень книготоргівлі, звільнитися від жаскої російської попси, спостерігати за розмаїтими національними парадами культур і одягу, звичок та екзистенцій. Берлінці можуть навіть не висовуватися зі свого міста, як і римляни, парижани, мадридці, бо всі блага та досягнення світу складені до їхніх ніг, вже тут і нині. І ти, Максе, наче тубілець серед космонавтів, лупаєш очима, пробуєш руками сантехнічні прибамбаси, що не завжди підкорюються з першого разу… Ти обережно ступаєш вулицями, не відчуваєш втоми, не розумієш презирливості перепитувань: “Рашен?”, бо навіть блискучий німецький літературознавець, що видав кількатомники власних версій розвитку іномовних культур,

читати