Завантажити

перепитує, чи направду був Шевченко акином, а Франко працював у каменоломнях. Ти щось блеєш про народницьку символіку, про феномен української всенародної любові до своїх померлих великих, про неграмотних сільських бабусь, котрі знали “Кобзар” напам’ять, про рушники і портрети, символи і фетишизацію. Ти промовчуєш про те, що за життя Кобзаря, Каменяра і дочки Прометея було дуже мало їхніх вдячних читачів, обов’язково слід померти, щоб здобутися на некрофільські культи, але такі особливості світосприйняття твоїх співвітчизників узбецькій поетесі знати не потрібно, адже, Максе, тут ти є представником України і мусиш бути адекватним; обов’язок, патріотизм і теде. Ти силкуєшся вишпортати з пам’яті щось про узбецьку літературу, не пригадуєш жодного їхнього класика, тобі соромно, але, здається, що поетеса і не чекає від тебе докладних екскурсів в історію її національного письменства… Вона підливає тобі вина, безперестанку курить і запрошує у гості до своєї кімнати. Це майже поруч з тобою, на вас ніхто не звертає уваги, ще треба якось добратися бароково-крученими сходами резиденції на третій поверх, узбецька поетеса підтримує тебе (в буквальному розумінні), золоте поетичне братство не на словах, а на ділі – ось ти вже у її апартаментах із запахами дурманів і ментолу, східних трав і високоякісних жіночих дезодорантів.
Ті запахи дурманять і труять тебе, узбецька поетеса ненастанно говорить компліменти, показує свої поетичні збірки, перекладені німецькою і японською, ти нарешті згадуєш прізвище найкрутішого класика її народу, Алішера Навої, трохи перекручуєш при озвученні; вона заспокоює, нічого, нічого. Підливає тобі вина, безперестанку курить і покривається алергічними плямами, наркотичні дурмани помешкання оп’янюють тебе дорешти, вона видається тобі ровесницею, а її вірші – сливе ґеніальними. Двоє різностатевих ґеніїв у берлінському помешканні починають цілуватися, ти не пам’ятаєш, яким чином позбувся одягу, твій зір звужується – і у оптичному криводзеркаллі дебела узбецька поетеса вже видається тобі тоненькою очеретиною, вдвічі молодшою. Ти признаєшся їй у коханні, обволоклий веретою ментолово-східних дурманів…
Дальші події пам’ятаєш навдивовижу туманно, зрозуміло тільки те, що ви кохалися і схрещувалися, трахалися і любилися, це тривало довго, твоя снага майже невичерпна, адже після дівчини зі стародавніми очима вже півтора тижні ти прожив на сухому пайку, мастурбацією не займався, повій не відшукував. Ментолові дурмани під ранок випустошують тебе, ти час від часу прикладаєшся разом зі своєю ґеніальною поетесою і вдатною коханкою до якихось пляшечок з бальзамовими настоянками, до пузатих марочних французьких вин; запаси алкоголю у цьому помешканні невичерпні; післязавтра твоя презентація. Узбецька поетеса малює веселкові перспективи, себто поїздки разом європейськими столицями; крізь ментолові дурмани на світанку починає вишкірювати зуби пащека трагіфарсу. Невтомна поетеса дотягає тебе до помешкання, два рази падає ключ, ти ніяк не можеш відчинити власні двері, невдатний бевзю. Нарешті, добротне дерево піддається, і ти, белькочучи щось уже зовсім незрозуміле, щезаєш у галактичному просторі власної кімнати, обкурений ментоловими дурманами і обпитий знахарськими настоянками…
Зранку – знайома до моторошних деталей порожнеча (якщо можна назвати ранком 1300 за місцевим часом). Хтось стукає тобі у двері, пищить кімнатний телефон, але ти, Максе, маєш усіх і усе в дупі, як справжній меланхолійний син свого народу. Дзвінок стає нестерпно голосним, ти, чортихаючись, підіймаєш слухавку, чуючи стурбовано-кокетливий (з неправильними граматичними конструкціями, що вночі тебе безмежно тішило) голос – аякже! – узбецької поетеси, чиї вірші перекладені кількома мовами і чиє прізвище є символом літературного успіху на її далекій бавовняній батьківщині.
Вона, бачите, хвилюється, що з тобою, чи чогось не трапилося, вона стукає у твої двері і телефонує вже від 930. Тебе болить голова, нічого, вона зараз приготує особливого чаю (твій рот і без того заповнений гірко-ментоловим перегаром), і біль пройде, ще, виявляється, вони можуть трохи розім’ятись у ліжку (обличчя Максима буряковіє, вона що, рік не трахалася чи вважає його за племінного бугая?..), а потім будуть готуватися до його завтрашньої літературної презентації (“це ще совдепівський колективізм, їдрі його в корінь! Ця баба чіпляється мене, мов п’явка!”), пізніше можна полюбуватися вечірнім Берліном, вона вже живе тут півроку за рахунок фундації (“а за які заслуги, подруго, гадаю, що не з любові тутешніх літпрацівників до літератури твоєї бавовняної країни…”), то може йому показати багато цікавого і незвичного (“та вона конкретно обкручує мене, вже можна всього навчитися за сорок три роки; літературного альфонса хочеш собі закадрити, подруго?”), одним словом, Максиме, одягайся і приходь до мого помешкання, бай-бай, чекаю, пролунали наостанок у слухавці розбещено-кокетливі нотки у голосі постбальзаківської дами.
Поет знову спробував заснути, але

читати