Завантажити

хтось ще раз загупав у двері, і не було на те ради. Гігієнічні процедури зайняли близько півгодини, перериваючись ще одним ображено-патетичним нагадуванням узбецької поетеси.
…Марієчко, ти поманила мене, як fata morgana, своєю лелійною рукою – ні! геть псевдокрасивості! – своєю найвродливішою шкірою, волоссям, лоном і очима. І я ще раз повірив у можливість вічного кохання. Кажуть, деякі чоловіки таки зустрічають своїх половинок, а я, пестячи тебе, і не підозрював, як із-за моєї потилиці хижо оскалювалися мойри, як зловісно реготали баби – пряхи долі, як глузували вони над моєю дитячою романтичною мрією, що, здавалося б, уже була втілена у плоть… Де ти, Маріє? Чи хоч іноді думаєш про мене? Відгукнися, дівчино, бо згибію у цьому чужинському місті від жалю за тобою…моя єдина…моя…
У двері знову постукали. (“Їдрі його…якщо це узбечка, то зараз пошлю на три букви!”) Літературний клерк, котра володіла російською, сказала, що голова фундації запрошує Максима і ще кількох письменників, котрі гостюють тут, на вечерю до китайського ресторану. Ти, поете, стримано дякуєш і наштовхуєшся на докірливо-сумні очі узбецької жінки чи то пак, поетеси. Тобі стає її шкода, ти таки здаєшся і заходиш до неї в гості.
Ті ж ментолові дурмани, кальяни та інші окрушини ісламського екзотизму, ті ж компліменти, жодних образ, чудовий вишкіл узбецького жіноцтва, зрештою, навряд чи поетесу можна зарахувати до типової прекрасної половини її народу. Ця кімната видається дивним острівком іншого світосприйняття, поетеса уже прекрасно обжилася тут, вона, вочевидь, розлучена, скількох літераторів і нелітераторів, але чоловіків, ти заманила у ментолові сіті, пані Кульжан? Ти нарешті згадуєш її ім’я, нічого не питаєш, невеликий приступ сифілісофобії; проте страх перед венеричною хворобою, вочевидь, слід виключити, займались, правда, любов’ю без презервативів, але ж не той вік, рід занять і місце проживання Кульжан, щоб серйозно перейматися такими речами. Але Максим все ж натякає про власні фобії, узбецька поетеса ненаграно ображається, ти заспокоюєш її. Але поетесі мало перепрошувань, вона хоче сексу. Лише таким чином, Максе, зможеш реабілітуватися за свою параною.
Сьогодні це зробити не так легко, адже ти бачиш, Максе, і брезкле, напівстарече тіло, і мішки пристрастей під очима, а в очах – відбиту перевтому її народу, хоча поетеса не квапиться квилити зигзицею, аки Ярославна, про національну скорботу і вікове, сливе безперервне, незалежне від змін влади, узбецьке рабство… Але ця перевтомлена плоть не тільки продукує меланхолійно-відсторонені вірші, іноді – ніде правди подіти – з направду цікавими знахідками, а звивається, стогне, хоче фалічної ласки. І ти, зціпивши зуби і похмільно затуманивши свідомість італійською горілкою, ще раз механічно проробляєш те, що було допіру. Поетеса Кульжан забуває про образи, виявляється, що їй краще живеться і пишеться, коли вона приймає в себе здибленого фалоса не раз на кілька місяців, а бажано хоч би кілька разів на тиждень. Ти, як справжній митець, обтяжений цеховою солідарністю, відповідаєш щирістю на щирість: тобі за кілька днів від’їжджати, ви будете переписуватися; ні-ні, залишитися на її утриманні ти не зможеш, ти ж не жиголо, а все-таки літератор. Кульжан некрасиво морщиться і намагається плакати, стаючи не самодостатньою перекладною поетесою, а беззахисною покинутою жінкою. Тобі знову робиться її шкода, і ти обіцяєш навідуватися, допоки ще тут, кожного вечора. Ти кривишся депресивно-сардонічним осміхом, адже згадуєш цнотливий фольклорний рядок твого нещасного народу, козак до дівчини щовечора ходить…
Уже пополудні. Поетеса не думає відпускати тебе, вона перфектно знає німецьку (і це ще одна вагома причина перекладу її поезій мовою Ніцше…), і непогано вивчила Берлін. Ви їдете електричкою до “центру” міста (маєш, Іщенку, абсолютно периферійне уявлення про мегаполіси, де, на відміну від твоєї Мічурівки, суцільні “центри”). Ходите магазинами, ввічлива та уважна узбецька пані слугує тобі за тлумача, вона знає, де одяг можна придбати дешевше, ти спускаєш майже половину власного гонорару, накупивши джинсів і светрів, гольфів і туфлів, напевне, на кілька років. Потім ви забігаєте до ірландського пабу, ти накачуєшся різними сортами пива, і відчуваєш навіть подобизни вдячності до цієї, виявляється, непересічної жінки, що не зробила тобі нічого поганого, а лише добре (добре?). Кульжан отримує “Покарання милосердям”, консультуючись з тобою щодо перекладу безнадійних українізмів, котрими рясніє збірка. Ці підрядкові спонтанні переклади тривають до пізньої ночі, вона обіцяє тобі вихід книжки принаймні узбецькою (що менш цікаво) і німецькою (о, гут, гут!). Похід до китайського ресторану голова фундації чомусь переносить на післязавтра, консультації у її помешканні тривають під ментолову опіумокурильню, нарешті, підрядкові тлумачення на російську тридцяти п’яти відзначених тобою поез завершено.
І знову (о, бляха муха!) починаються пестощі і цілунки, перезріла жіноча жага ламає твої

читати