Завантажити

чи пережитком. Вперше опинившись у до міри прагматичному Ельдорадо, ти чомусь згадуєш (збоченець, не інакше!) за бідних, як щурів у підвалах міських будинків, земляків, що за останні гроші приймають гостей, аби не вдарити чолом у болото, які у хвилину справжньої біди таки не залишать (не залишать???) напризволяще, які не кинуть у лице, слухаючи чиїсь трагічні сповіді, вибачте, мовляв, але це ваші проблеми. Тебе огортає припадок ідеалізації, і ти згадуєш багатьох високоосвічених лікарів і гуманітаріїв, студентів і навіть посполитих, що не мають офіційної вищої освіти, ти пригадуєш їхню непідробну (?) цікавість і відкритість до світу. А ці юнаки і юнки, котрі до ночі, часто голодні і холодні, сидять у таких же холодних провінційних університетських бібліотеках…
Хто забрав у них суспільне щастя? Хто ті кровопивці, котрі висмоктали з моєї землі її первісну і стародавню радість? Нехай постануть перед народним судом всі ті лжеукраїнці і квазіпатріоти, що довели до напіввмирання нашу мову, висмоктали, мов багатостолітні чорні упирі, етнічну душу, перетворили сучасну українську добу на жаский і нескінченний мартиролог, котрий постійно підживлюється сливе ритуальними смертями…
Що з тобою, Максиме, адже у цьому безперервно реґенеруючому європейському місті ти би мав думати виключно про власну поезію, дбати про її ширшу рецепцію, мати у конкретному місці “суч.літ.процес”, керуючись здоровою еґоцентричною вакциною. Ти захворів, прозрів чи зламався? Чи твій мозок лише викидає коники, засновані на банальному комплексі нижчевартості і синдромі європейського парвеню?
Адже ти, голубе, зразу відчув, що означає – не знати жодної іноземної мови, окрім малоукраїнської чи то пак, великоросійької, вивченням котрої тут не дуже переймаються. Ти (будемо до кінця вивертати кожуха твоїх жалюгідних лінгворесурсів) навіть до пуття не розумієш польської або чеської, не кажучи вже про якісь там чорногорські діалекти. Ти надсадно спілкуєшся (переважно з літературними клерками організації, котра тебе запросила) російською, туманно відчуваючи, що через твою лінґвоолігофренію втинаються, згортаються і відходять у небуття десятки змарнованих можливостей домовлятися про переклади, літературні презентації і стипендії у Франції, Нідерландах та Іспанії. Лише з молдавським письменником, Максе, домовляєшся про майбутні контакти, відчуваючи при цих вимушених перемовинах російською не радість, а лише легке роздратування. Мислиш на цей раз надто праґматично, бо що може тобі дати для літературного росту країна з російськомовним президентом і нещасними селянами, котрі торгують власними нирками, рятуючи від голоду сім’ї?..
Але молдавський письменник щирий та інтелектуальний, до межі нарцисичний і до помежів’я алкоголічний, як, зрештою, все світове письменницьке братство – твої, чоловіче, цехові однокашники. У ваших жилах тече однакова кров – не українська, німецька, іспанська чи американська – а таки письменницька. І не прокласифікуєш її однозначно на першу чи четверту групу, на блакитну чи чорну, на елітну чи декласовану, бо у цьому випадку втрачають сенс найхитромудріші класифікації. Бо світове письменницьке братство незалежне від національності чи кольору шкіри і ніколи не вкладеться у полички витонченого гербарію чи химерних літературознавчих визначників.
Бо ти відчуваєш, поете, свою, жодним законам непідпорядковану, приналежність до цього строкатого і великого товариства, містично з’єднаного єдиною письменницькою кров’ю. Цих людей не так багато, у кожній країні значно більше особин називає себе письменниками, але у їхніх жилах тече кров чиновників чи педагогів, бізнесменів чи журналістів. І їм зась до цієї воістину масонської ложі утаємничених, до цього трагічного і кумедного, алкогольного і невротичного, але направду золотого товариства…
Літературна організація зустріла стримано, але привітно, персоніфікуючись у двох-трьох конкретних людей. Української, звісно, ніхто не знає, і ти починаєш, друже, робити збоченські відкриття: якби писав такі самі вірші, припустимо, іспанською чи французькою, вже би давно перекладали, давали міжнародні премії і ґранти, бо ти, Максе, був би представником великої і сильної країни, а так мусиш бідкатися, наче письменник-еміґрант, чому ти народився українцем (Алюзії з поемою Ю.Тарнавського “У ра на”), і ще більше любити свою упосліджену, але…найріднішу землю…
…Так мати найсильніше прив’язана до дитини, хворої церебральним паралічем, люблячи, звісно, ще двох здорових людей. Іноді на неї напливають хвилі неприязні, навіть ненависті, до безнадійного каліцтва сина-церебральника, але ці хвилі поборюються найчистішим екстрактом альтруїзму, на який буває здатна людина, стаючи тоді направду великою, будь вона професором чи домогосподаркою…
Але ти не є патріотичним серафимом, Максе, бо тебе непокоять і мучать мимовільні думки про білінґвізм власної творчості. Були ж білінґвами і Шевченко, і Франко, мучився цією дилемою Винниченко. Бо на твоїй землі виріс, за незначними винятками, лише

читати