Завантажити

зміг пригадати лише Гоголя і Бандеру, яко двох найчільніших представників твоєї пра- і постчорнобильської культури…
Куди ж поділося твоє шапкозакидальницьке і дурноверхе передчуття Європи, тієї, справжньої, розкішної і щасливої? Чому впадаєш у саморуйнівний мазохізм і, чекаючи власної літературної презентації, покриваєшся липким потом, який вкотре намагаєшся залити вином і дешевим російським “шнапсом”? А що ти хотів, мічурівський страждальцю, без комп’ютера і власного E-mail, без грошей і дипломатичних хитрощів, зате з копицею комплексів та лінґвобезпорадністю? Адже розхвалював учора на всі лади твої вірші, поспіхом перекладені, один із метрів іспанської літератури, пробував порозумітися з тобою навіть…польською, але ти ні “ме”, ні “кукуріку”. Адже двох десятків німецьких слів, котрі пам’ятаєш зі школи, вистачить хіба що для самовиставляння на всезагальне посміховисько…
Адже ти тільки те і можеш, український поете Максиме Іщенку (та мічурівський, мічурівський поете, що це за смішні потуги до узагальнюючої гігантоманії), що похапцем тягнутися до чергової пляшки з вином на вечірніх посиденьках у розкішній резиденції, натикаючись на іронічно-осудливий погляд вишколеного клерка, що має причетність до вмісту алкобару…
Ти обдурив організацію, котра тебе запросила, вказавши в анкеті на пристойне володіння німецькою. На що ти сподівався? Що тебе днями і ночами возитимуть ресторанами клерки-русофіли? Адже ти не якийсь там культовий Вознєсєнскій чи Євтушенко, а мі-чу-рів-ський піїт Максимцьо Іщенко, котрий має бути безмежно щасливим від самого факту запрошення у West-Європу і спорадичної цікавості до його скромної персони німецької літфундації з її чіткою ієрархією країн і талантів, гонорарних євро та популярності гостей…
29.
Дні твого перебування у Берліні котяться і щезають, мовби невблаганний викрадальник часу десятикратно напружив власні зусилля. Уже один з метрів іспанської літератури від’їхав, здається, до Амстердаму, маючи перед тим презентацію у класичному університеті, де колись “проповідували”, будучи за життя малопопулярними, Шопенгауер та Ніцше. Метр ще раз намагався завести з тобою бесіду, на цей раз через клерка-перекладача, але ти був настільки обпитий вином, що не в’язав лика. А скляний божок тут же нашіптував протилежні рекомендації (чомусь уже називаючи тебе лише дурнем, на відміну від поштивих звертань у твій абстинентський період): “Ти, дурню, повинен бути вільним від будь-яких запобігань…і нав’язувань власного доробку…тут ушиваються тисячі таких піїтів…їх не цінують і зневажають…будь бідним, але вільним…для чого тобі знання іноземних мов?.. зроби так, щоб вчили українську заради спілкування з тобою…і тоді всі класичні університети і літературні резиденції, мічурівський дурню, опиняться під білорунним хітоном твоєї слави…більше пий, більше пий, розширюючи сферу свого вузьколобого штампованого мислення… розумієш мене, дурню? Ти вже сьогодні достатньо “розширився”, але я ще допоможу тобі пережити любовну пригоду, бо я добрий і знаю, чого бракує п’яному піїтикові для повноти вражень! – перш ніж залізеш на своє тимчасове широченне ліжко”.
Метр якось жалісливо махнув тобі рукою, good luck, good bye and good night, мовляв, мій молодий алкогольний друже з – ніскілечки не сумніваюся! – золотого поетичного товариства, хоча пишеш ти малознаною і малопопулярною мовою, маєш забагато комплексів, забагато п’єш і забагато журишся. Але я – внутрішньо з тобою, бо до душі мені припали твої дивні вірші, твоя дивна батьківщина і твоя дивна поведінка, бо ти наш духом, ти близький мені психотипом, бо лише популярність трохи вилікувала мене від подібних молодечих комплексів, тримайся, я пам’ятатиму про тебе!..
Метр зник разом зі своїм агентом, тобі Максе, стало сумно-сумно, це й невдивовижу. Всі тішаться, веселяться, щось жваво обговорюють по-німецьки, по-англійськи, по-китайськи, мовою папуасів та інків, ти нічого не розумієш і не знаходиш ліпшого варіанту, як знову потягнутися до пляшки з вином, наштовхуючись на черговий іронічно-осудливий погляд хранителя алкобару.
Але хтось звертається до тебе російською, і ти (можливо, уперше в житті) радий слухати дифтонги, морфеми і лексеми мови (най, най, най!) старшого брата. Ти впізнаєш у співрозмовниці узбецьку поетесу, котра живе поблизу тебе, з котрою ти, здається, вчора вже привітався, good morning, мовляв, good morning, адже англійська насправді є мовою спілкування письменників і неписьменників усього світу, а ти поки що вдатний засвоювати з кожної іноземної сакраментальних двадцять-тридцять слів…
Узбецька поетеса, старша від тебе приблизно на десять років, каже – майже за Дейлом Карнегі, – що вона знайомилась з підрядковими перекладами твоїх поез, дуже цікаво мовляв, бо з української вона читала тільки окремі вірші Шевченка і Лесі Українки, а про Франка лише чула краєчком вуха. Але тепер ще ознайомлена з частиною доробку Іщенка. Кобзар та Іщенко, Іщенко та дочка Прометея, Іщенко і Каменяр. Узбецька поетеса

читати