Завантажити

твоя підсвідомість не буде, наче монітор насолод, викидати яскраві лубкові картинки, але скаже: “В ім’я господа нашого Ісуса Христа”, – і це не буде звучати як силуваний силогізм, а тихою симфонією серця, тоді ти знову народишся… Може, ти далі писатимеш поезію, тепер уже воістину радісну і просвітлену, адже є священики-поети.
“Священики?” Максим зблід. Звідки взялася така думка? Це ж анекдот, чоловіче, не богохульствуй, бо хіба ти, обтяжений переступами і гординею, лінивством і честолюбством, можеш про таке мислити? Може, це особливо-рафінована гра уяви твого морально-збоченого мозку? Бо одна справа – намагатися бути справжнім християнином, а інша – допускати власну причетність до релігійних культів. Викинь. Максе, зі своєї ослабленої голови такі припущення, шукай заклад, котрий ненастанно пропагує німецьку культуру (і ще у близько сотні інших країн – здоровий прагматичний патріотизм, а не зіжмакані патетичні пасажі), дізнавайся про всі оргмоменти і оргситуації і думай лише про майбутню подорож.
Заклад вдалося відшукати швидко. Наші чиновники теж можуть, виявляється, переймати німецьку пунктуальність. Бо хоч ти, Максе, у зв’язку з останньою зустріччю з Марією і затримався з приїздом (обманюючи людей, що погано себе почував, але за гамбурзьким рахунком ти безперервно почуваєш себе погано), на тебе чекає квиток на “боїнг” і письмове російськомовне запевнення німецької сторони в обов’язковій оплаті гонорару за виступи. Від’їжджати слід через два дні, квиток тобі вручили, завтра забіжиш за візою – іншим життям війнуло на тебе, чоловіче.
Життям, де вгадуються затишні письменницькі кабінети (а не кількаметрові комуналки), шурхіт конвертів з вагомим гонорарним умістом (а не переживання, як у Ярославни на валу, скільки книжок куплять на презентаціях і скільки діб ти можеш протягнути за читацькі гроші), ґранти, премії та стипендії як свідчення терпимого державного ставлення до твоїх пошуків і твого доробку (а не майже десятилітні іронічно-колючі кпини в очі і за очі про “живого класика”), томики книжок у привабливих обкладинках, які моментально розкуповуються – і читаються! – на “загниваючих” західноєвропейських кресах (а не самостійні клопоти з виданням, книгарнями, розповсюдженням, поверненням коштів, байдужістю і рагулізмом, коли тобі іноді здавалося, що десятки (чи сотні?) рецензій і досліджень про написане тобою западаються у чорні води Стіксу, у Лету чи у Тартар…), коректність літературних агентів і менеджерів (а не злісно-роздратовані нетямковиті позирки деяких продавців книготоргу), літературні подорожі світом, контракти і переклади (а не безперервне конфуціанське намагання побачити весь світ із закіптюжених вікон мічурівських комуналок), наклади і перевидання; досить, Максе, а то ще розревешся, наче вередлива першокласниця, котру батьки розбестили гіперопікою і надувагою.
А на рідній території, Максе, відносного успіху досягають лише завдяки кон’юнктурним штампам і дуже сприятливим збігам обставин. Бо ця олігархічно-бомжівська земля, наче канібал, пожирає власні таланти, продукуючи шапкозакидальницьку браваду чи некрофільський розтлін, інфантильний оптимізм чи вічні хуторянські стогони, від яких вже хочеться вити совою. Це все не цікавить тебе, і ти не вписуєшся у жодну кон’юнктуру. І ти стаєш смішним, впадаючи у гіпертрофовану полярність настроїв, які теж не притаманні для тебе.
Проси прощення у своєї землі за гординю і неприязнь, за нарцисичну пилюку, котрою ти намагаєшся захиститися.
Хто ж ти, Максиме? Ти не даєшся у пастку жодної дефініції, ти вислизаєш з-під наймудріших класифікацій. Може, ти обтяжений жахливими комплексами? Енерґетичний упир? Серафим, що випадково залишився на цій території, бо йому обламали крила? Хто ти? Прихильник алькайди? Кум Джорджа Буша? Учасник підпільної масонської ложі поетів? Надія національної літератури? Алкоголік з нахилом до mania grandiose? Пан Ніхто?
Так за життя і після смерті українська збірнота і спільнота не спромоглася “розкусити” внутрішню суть Віктора Петрова-Домонтовича-Бера. Однією рукою цинічний інтелектуал писав реляції до Москви, виконуючи обов’язки більшовицького агента, а іншою – виводив філіпіки сталінському режимові. Іншою ногою недбало строчив археологічні розвідки, п’ятою – психоаналітичні портрети деяких класиків і незрозумілу для переважної більшості сучасників прозу. Належав до “п’ятірного грона”, ставши причетним до його історії навіть узами Гіменея. Подейкують, він міг однаково успішно спілкуватися з Шевельовим і Хрущовим, Самчуком і Сталіним, міг випити відро горілки, але ніхто не бачив його п’яним; був частим гостем європейських борделів і бездоганним сім’янином, також був зв’язаним зі світовою агентурною сіткою і скромним науковцем московського дослідного центру. Гуторять, що його твори таємно перекладалися на всі європейські мови, а на батьківщині ніхто сном-духом не відав про такого письменника. Допускають, що його “доробок” нечувано підніс національну свідомість української еліти, хоча його

читати