Завантажити

і старий ще застав вікопомний постріл з крейсера “Аврори”. Фактично під плотом помирали Анатоль Свидницький та Іван Манжура, не залишив жодного майна Шевченко, іноді не мала навіть хліба сім’я Франка, корчився від голоду під церковними папертями і на київських вулицях Тесленко, зичив на прожиття в адвоката Семанюка-Черемшини селянський трагік Стефаник, тижнями вимушено займався “дивом голодування” епатажний Осип Шпитко…
Але такі знання для сильних та одержимих, бо інші одразу спитають, а для чого, мовляв, ці нещасливі люди займалися писанням? І не скажеш вам, Машечко, що не було би у нас – без самозреченців – літератури, попри усі її хвороби і комплекси, попри її невідомість світові. Бо не може дух перевтілитися у макулатурні відстійники, бо не може чистий екстракт офіри стати страхітливим Ніщо, бо не можуть святі руки і стилоси не утворити потужного енергетичного поля.
Не треба спішити, Максиме, уже ти нікуди сьогодні не їдеш, дочекався все-таки сходження над своєю хибарою зірки. Але Марія одразу каже, що квапиться. Ти міг відтягнути закордонну поїздку, виявляється, що мічурівські клопоти бувають невідкладнішими… і ти бачиш, що Марія хоче щось сказати, не спішачи розділити ще цнотливе у цьому приміщенні ложе кохання.
…Максим і Марія, яка словосполука! Ми народимо дітей, пора мені бути батьком, і, може, сини чи дочки будуть моїми найліпшими творіннями, хтозна? Іноді так хочеться приголубити маленьку ручку, погладити крихітні пальчики, почути щирий, підсвічений покликом родинної крові, дитячий голос: “Я тебе люблю, тату”. Але немає святих дитячих голосів, тільки вугільний порох вривається, Максиме, до твого винайнятого обійстя, коли відчиниш вікно, лише промислові переробки і сум відвідують тебе…
Від бажання інтиму тобі трусяться руки, мовби паралізованому скляним божком алкоголіку, що ніяк не може самостійно дотягнутися до вщерть виповненого рятівного гранчака. Ти заціловуєш Марію, наповнюючи перемученою вогняною любов’ю її квітуче тіло. Все… Бо ти не сексмашина, поете, довге статеве утримання, вислідом якого є ефект кролика. Марія, як тобі здається, незадоволена, принаймні, не пробує приховати своє розчарування півторахвилинними любощами. Ти лепечеш, як нудьгував без неї, як направду потьмянів тобі сенс усього. Ти заціловуєш її довго і нестямно, мовби виконуючи скорботний ритуал прощання. Хвиля бажання накочується, як Везувій, довгі королівські любощі, маєш те, чого хотів. Шквал пристрасті…досягає апогею…і гасне. Але ти любиш цю дівчину, вона бажана і мила тобі до інтиму і після, в одязі і голою, мовчазною і балакучою.
Але Марія поступово звільняється з лабет любовного наркозу і знову стає Маруською чи то пак Машею.
…Слід зважитися, він шаленець, бо якщо не скажу зараз, то вже не скажу ніколи. А трясовина затягне: мічурівські “презентації”, рахування копійок, картопля у мундирах – ні! Не хочу! Хоча…він такий гарний тепер, не можна відтягувати, бо ще справді закохаюся, з ним – або все, або нічого, або сторч головою у прірву, або відсутність будь-якого спілкування. Компромісів тут не буде, Маріє, ти сильна, ну ж бо!..
Вони одягаються. Максим відчуває щось позастороннє, мана і чари, воно тисне на грудну клітку, наростає, мовби некерована метастаза, починає душити.
– Максиме…я…я…давно хотіла сказати тобі…
– ???
– Я незабаром одружуюся, все вирішено. Благаю тебе, нічого не розпитуй і не говори, – випалила водномить Марія.
– Як?.. а ми?.. а я?.. як це…одружуєшся? – Максим похитнувся.
Максим пам’ятає, що Маруська лепетала про обов’язок, котрий не можна плутати з коханням, казала, що вони можуть зустрічатися вряди-годи після її одруження. Вона, бачачи твою мертвотну восковість, перелякано гладила і цілувала, а ти сидів, як труп. Молила про вибачення, бо вона не припускала, що все може обернутися так серйозно. Потім, здається, казала, що вона недостойна тебе, бо кожна жінка мріє про таке кохання, і просила дозволу приходити раз на два-три місяці. І це було так невідповідно ситуації, так здрібнювало і мінімалізувало – ні, навіть не твої почуття – її, що врешті ти відчинив двері, спокійно і тихо мовивши своїй коханій зі стародавніми очима:
– Я все зрозумів, Маріє. Прощай!
Вона ще хотіла щось сказати, виходячи з твоєї хибарки боягузливими крочками, але ти уже не слухав.
Над Мічурівкою зависла доісторична тиша.
26.
Ця історія трапилася в одному післявоєнному селі на Львівщині. Хлопець і дівчина зустрічалися майже три роки і були як нерозлийвода.
Адже вони не тільки з одного села. Вони разом вчаться заочно (більшовики принесли на червонозоряних крилах і таку безглузду модифікацію освіти) у львівському педінституті, разом готуються до сесій, складають іспити, словом, всі сприймають їх наче одне ціле. Треба поволі готуватися до весілля, ця думка виникла несилувано, адже інакше і не може бути. Слід додати, що хлопець, цілуючи і пестячи свою кохану, ніколи не насмілювався запропонувати їй інтим. Це ж зрозуміло, як правильна кількість

читати