Завантажити

пальців на руці, любощі – після весілля, інакше – гріх і ганьба… Хоч так хочеться спізнати милу до кінця, але нехай цей найсолодший обов’язок залишиться на потім, до весілля якихось три місяці.
Початок літа. Спека. Все село зайняте роботами. У взірцевої пари наречених теж канікули. Але наша дівчина чомусь задумана і невесела. Сьогодні, коли поверталась із крамнички, познайомилася з практикантом сільськогосподарського інституту. Зовсім не такий, як її наречений, що буває сумним і меланхолійним, і все дивиться на неї віддано-телячим поглядом. А цей практикант – жартівник і веселун, кров з молоком. Поверталися зі склепу разом, то він устиг і кілька анекдотів розповісти, і десять компліментів зробити, і назначити вечором…побачення. Він такий гарний, як актори з телевізора (цю штукенцію вона бачила у Львові), і вона не знає, що трапилося…але погодилася, не сказавши ні про те, що готується до весілля, ні про нареченого, з яким має зустрітися десь на півтори години швидше.
Вона не тямить, що діє, мовби знахарка зашила у її подушку сушене кажаняче крило, розсипавши перед тим на порозі ворожбитську сіль. Хлопець хотів побути довше, почав говорити про майбутніх дітей, мріяти, скільки їх буде, а вона слухає і не слухає, тільки поглядає на подарований ним годинник. Вдається випровадити нареченого, але це ще не все. Слід тихцем перебігти в інше місце, подалі від цікавих очей, і чекати на сьогоднішнього знайомого. Що я роблю? Може, повернутися? Ні! Раз живемо на світі, зрештою, що тут поганого – побачитися і поговорити…
Практикант-агроном уже чекав. Жарти і компліменти, компліменти і жарти, мій за три роки не сказав стільки гарного, як цей за півдня. Обійми і поцілунки, слабкий опір, у мене, мовляв, весілля швидко. Нічого, нічого, ти найкраща у світі, я не бачив у Львові таких дівчат. Опір слабне, маліє, млість покриває усе тіло, мовби килим, просякнутий випарами любовних транквілізаторів; несподіваний солод болю, що ти зі мною зробив, ох, мій дорогий і коханий…
Хіба може один день змінити долю? Не могла й уявити, що кожного вечора у різний час до неї ходитимуть на побачення два хлопці. Спочатку – наречений; не можу нічого йому розповісти, щось стримує, віддаюся на Божу ласку. Вперше за три роки пробувала з ним посваритися, може би розійшлися, але він дивиться як ангел, руки німіють. Чому ж ти не обнімеш мене і не попросиш близькості, ачей би забула практиканта, бо ти мені рідніший, а йому треба лишень спати зі мною, а не мене, вже стало все зрозуміло, але пізно, бо і наше село має очі…
А село, мов стоокий Аргус, усе бачило, наївна дівчино, ще тоді, коли вперше до тебе прийшов на нічну здибанку чорнобровий кандидат в агрономи. Почалися безцеремонно-вульгарні сільські кпини, проте ніхто не відважується сказати нареченому, бо страшно. Через те тобі здається, красуне, вимучена двома коханнями, що ніхто нічого не знає, через те ходить майже кожної ночі до тебе зайшлий практикант.
Врешті трапилося те, що мусило. Підпилий однокласник нареченого виповів йому усе, що ж ти, мовляв, дурню, даєшся водити за роги, уже все село гуде, лише ти і твої батьки нічого не знають. Виповів і пожалів, бо зразу поточився від удару. Хто б міг подумати, що такий несміливий наречений зуміє вдарити? В тихому болоті… Почалася бійка, заледве розтягнули, ще і плюнув тобі, стукачу, в очі наречений, бо бути такого не може, це люди заздрять нашому щастю.
… а я ж т е б е л ю б л ю , щ е й в і р н о к о х а ю , і н а з р а д у т я н е м а ю …
Нічого не казатиму їй, це все брехня, це брехня, брехня, шепотів про себе наречений, мовби виконував жахливі ритуальні антипсальми. Але…чекай…я не звертав уваги…вона дійсно нібито трохи змінилася…якась неуважна і стомлена…а вчора, коли я спитав, чи любить мене, то відповіла ствердно, але мене насторожив той холодок, який просочувався з її слів, хоч як би вона не намагалася його приховувати.
Невже, невже це правда, моя найрідніша…курво? (подумав і поточився від страшного слова, яке вперше, мов непроханий гість-садист, прийшло до голови). Я переконаюся, і тоді або вб’ю однокласника, або…Тільки нікому не скаржитися, не нюняти, не розпитувати. Нема мені життя без неї, бо люблю її більше від Бога і батьків, від України і себе. Або – моя, або…або – ніч?я!
Вистежувати довелося декілька днів. Вона йде додому, зникає за дверима, а ти стоїш, як фарширований голуб, божевільний лебідь, налитий чорною отруйною кров’ю ворон. Нікого немає. Це моє село окуталося реактивним галюциногенним психозом, бо всім примарилася її зрада. Де ж та зрада, сволоти, як я вас усіх ненавиджу, щоб ви тільки знали, чорні сільські заздрісники з дрібними зіпсутими душечками, нездатними відчути доокіль себе високого, принаймні не такого, як у вас. Скажу їй завтра про свої підозри, впаду на коліна, нехай вибачить нікчемного, що у думках хотів осквернити святість нашого кохання. Соромно стовбичити у жалюгідних засідках, соромно вистежувати, досить!
Але…що таке? Ми щойно

читати