Завантажити

трагіпародійності…
У залі для презентації було де впасти і ста яблукам. Близько двадцяти чоловік – присутніх – були або літпрацівниками організації і припленталися з обов’язку, або берлінцями українського походження, які випадково дізнались зі спецпреси про зустріч і придибали, скажемо суперкрасіво, за велінням серця; плюс Кульжан і перекладач. Потім Макс помітив і двох журналісток, як йому пояснили, з поважних газет (навіть давав інтерв’ю, яке через два тижні – ви уявляєте? – було видрукуване однією з поважних).
Максим читав вірші, кілька дідусів і бабусь сплакнули від некеровано нахлинутої туги за рідною, уже багатьма призабутою мовою, за молодим, дорогим і незбулим… а ти, український поете (та “мічурівський”, голубчику, не бійся мікро-, тоді і макро- не лякатиме, скажімо: європейський поет Іщенко” чи “світовий поет Макс”; байдуже, що це абракадабра, як і термін “світова література”) є лише уособленням, нинішнім і хвилевим, складного емігрантського психостану, вони так би раділи і віршам сотні інших “спілчан” чи “гупівців”.
Адже плакав від розчулення інший Максим, котрий Горький, слухаючи творіння початківців. І окремі – та що там, більшість! – клювали на вудочку сентиментального сановитого старця, мовляв, Сам плакав, слухаючи мої читання. Але це був лише плач від розчулення, мовляв, такі молоді, а вже щось пишуть, і я колись був молодим…
Тебе провокативно спитали: “Чому у ваших віршах не згадується слово Україна?” Ти провів паралелі з Блоком, котрий у таких випадках зауважував, що всі його поезії про Росію… Якийсь сухоребрий і висмоктаний дідок з направду цапиною борідкою, очевидно, переконаний русофіл, сливе залементував: “Як? Що? Ви смієте себе порівнювати з Блоком?! І не було на те ради…
Але його зацитькали, і презентація вступила у ясні зорі і тихі води низькотемпературних пристрастей. Перекладач читала російськомовні підрядники, дехто позіхав, інші здивовано цмокали, треті – перемовлялися, одним словом, все було good and beautiful. Ти був, звісно, готовим і до двогодинних слововиливів. Але десь на п’ятдесятій хвилині натякнули, що пора закінчувати; ти прочитав свого концептуального вірша, домашню, так би мовити, консервацію думок і подякував. Все, за винятком дідка з цапиним відростком, відбулося чемно і пристойно, гладко і напомаджено. Ти навіть почув компліментика (шкода, що вже не було іспанської знаменитості, ох, як шкода…), типу, ваша література є багатою і перспективною, коли має таких поетів, як ви, Максиме. Деякі німецькі українці ще питали тебе: “Як там, у вас?” чи “Як там, у нас?”, ти розводив руками, мовляв, самі читаєте газети… Узбецька поетеса мала піднесений настрій, тебе запросили до мініфуршету, і навіть відповідальний за вміст алкобару дивився на тебе дещо прихильніше…
Ти багато пив, і скляний божок уже перестав тобі будь-що нашіптувати. У нього багато роботи, багатьох слід посадити на склянку; він працює з тими, хто вагається. А тебе, Максе, віртуальний апологет скляного ритуалу, вже, напевне, знову вважає своїм хлопцем, на якого не варто тратити сил. Але високоякісні вина не нищать так по-слов’янськи, і наповал, як сорокоградусні стимулятори, і ти довго цмулиш, завтра ще культпохід до китайського ресторану, а на післязавтра – авіаквиток до Києва…
Вина змішувалися, ставало чимраз веселіше і впевненіше; ти, Максе, мав сьогодні грандіозну презентацію з іноземним глядачем та іномовною пресою, ти є одним з піонерів української культури у Європі, ось-ось почнуть перекладати усі твої вірші, навіть те, що пробував римувати у старшому шкільному віці. Нічого не знаєш, ніяких мов, окрім рідної та російської, байдуже, що тих читачо-слухачо-глядачів було сьогодні заледве двадцять, по барабану, що Чехова і Пєлєвіна тут частенько називають українськими письмаками!
Навіть Кульжан зараз видається доволі привабливою, та що вже там – майже перезрілою рубенсівською красунею. Працівники літературної міні-імперії розбрідаються, Кульжан знову підтримує твою нетривку ходу, і ти опиняєшся у її ментолових апартаментах. Вона хвалить тебе за спокій і пристойне поводження на презентації (ніби чекала, що ти витягнеш там бурдюк кумису або будеш розповідати про проблеми бавовнопереробки), хвалить твої вірші. Фіміам куриться аж до стелі, а ти, як і більшість митців, нестійкий до похвальби, наче дитина, котрій дядько з виразними ознаками педофілії дарує шоколадку…
Ось ти вже голий, перезріла рубенсівська красуня галопує на тобі верхи, блаженно усміхаючись і керуючи твоїм природженням. З уст поетеси скочується цівочка слини, і ти підозрюєш, що вона чекала весь день не стільки твоєї презентації, як цього насідання і простромлювання свого недолюбленого тіла твоїм, хай буде так, стрижнем.
Вистава триває кілька годин. Коли ти поволі тверезієш, дбайлива кульжанівська рука підсовує горнятка з бальзамами, впереміш з водкою. А власниця уважної і небайдужої руки і далі гарцює на тобі, мов шалена у любощах цариця Клеопатра…
Прокидаєшся близько обіду з

читати