Завантажити

собою, чи любив ти когось по-справжньому, окрім віршів? Пристрасті молодечих літ не враховуються, всі проходили через це горнило. А може, кохання до Марії було лише підсвідомою потребою внутрішнього омолодження? Адже навіть Шевченко закохувався, ігноруючи тягар років, у чимраз молодших жінок…
І твоя хвилююча сентенція: “Справжній митець починається там, де закінчується людина” чомусь не спрацьовує і не гріє… Адже тобі відоме спустошено-нарцисичне світосприйняття деяких літературних ідолів, коли іноді складається враження, що ти вже спостерігаєш за людською оболонкою, і будь-яка теплота чи людяність давно віддана у жертву зловісному внутрішньому двигуну, що виробляє нові і нові – цікаві і талановиті, а іноді й блискучі – твори. І ці письменники нагадують тобі професійних спортивних чемпіонів з гіпертрофовано-розбухлими чи по-нелюдськи звуженими певними групами м’язів, котрі слугують лише для беззмістовного і безглуздого (?) успіху: швидше пробігти, дальше чи вище стрибнути, влучніше і міцніше заюшити кров’ю ненависне лице суперника. Якийсь варварський вульгарний дарвінізм, щось первісно-дике присутнє у цих поєдинках спортовців… А хіба наклади і рейтинги, інтерв’ю і презентації не є рафінованою формою такої ж конкуренції, безжального віртуального поєдинку за духовний вплив, популярність, владу над умами? І хоч література сьогодні скотилася на марґінеси впливу, але брати участь у цих жорстких перегонах літературних колісниць означає загубити внутрішню ідентичність, знищити у собі Маленького Білого Хлопчика. Ти цього хочеш, Максиме? Тобі направду потрібні закордонні поїздки та іномовні переклади, прес-релізи і прес-конференції, безперервні просвітницькі оповіді про Україну та її літературу? Сукупність цих подій зможе зробити тебе щасливим і дати ні з чим незрівнянне відчуття внутрішніх радощів?
Адже щодо Вітчизни, поете, ти не маєш жодних ілюзій: талант тут малопотрібний, і ти є фактичним літературним парвеню на своїй землі. А проштовхуватися ліктями, плазувати перед потрібними дядьками і тітками ти не збираєшся, бо це значитиме абсолютне звуження свободи у твоєму анархічному серці. Ти не будеш випрохувати грошей і премій, роз’яснювати кожному зустрічному про що ти пишеш і що ти хотів цим сказати, як розуміти он те чи он це. Ти хворієш, чоловіче, типовим і нудним літературоцентричним комплексом, інтуїтивно сахаючись і ненавидячи його, а також припадками туги за ідентичністю і спорадичним бунтом супроти цупких тенет літературоцентризму.
Сьогодні випадково побачив Інну. Аж заіскрилася вся, хотіла щось сказати, вже зупиняючись. Але ти, навіть несподівано для себе, лише згірдливо та холодно кивнув і пройшов далі, майже втягуючи літературну голову у літературні плечі. Ти розумієш, що Інна не заслужила такої театральної, але від того не менш жорстокої, іґнорації. Вочевидь, тебе приваблює краса морального садизму як естетичний феномен…
Ти ж завжди вважав, а останнім часом і поготів, що коли у творах етика превалює над естетикою, то ці писання є маловартісними. Здається, крутий переступник усіляких табу Оскар Вайлд сказав, що літературна щирість є останнім бастіоном нездарності… І поезія – як на ? відстійник ґрафоманії – з її воланнями до “духовності”, з її лементами про “босоногість”, з її вересками про “солов’їність” уже навіть не дратує тебе. Естетичний спротив до неї перегорів у твоїй душі, ти фактично перестав читати нові, новіші і найновіші поетичні артефакти, ознайомлюючись з ними у пропорції 20:1. Себто з двадцяти нових поетичних збірок, що також були чиїмось життям і, може, єдиним засобом самоствердження, ти прочитував одну; як правило, тих авторів, до яких ти ще відчував тонесеньку смужку горизонту сподівань.
Але і вони часто впадали у маразм самопереспівів, у волосяницю-пастку самоповторень, часто нагадуючи лише бліді гротескові тіні свого колишнього “я”. Їх псували роки, непохитна віра у власний високий талант, не підкріплена духовним саморозвитком. І ти розумів, що багатьом талановитим роблять ведмежу послугу, бо, стаючи сливе всезагальними літературними улюбленцями (тобі така дивовижа не загрожує ніколи), вони втрачають відчуття, важливе для кожного письменника: безперервної недосконалості власних творінь, намагання їхніх покращень і поривів до нового, вміння боротися з власними літературними переконаннями, які, навіть у найталановитішому варіанті, містять у собі зерно авторської ортодоксії…
І ти відчував, що вичерпав себе попереднього, і тепер перед тобою є, як у народних казках, лише три шляхи…
32.
Якогось мічурівського дня, себто, користуючись псевдобароковим означником, золотою осінню, Максим Іщенко відчув шалену відразу до будь-якого спілкування. Здавалось, ще трішки – і його руки та ноги почнуть заростати дикою вовчою шерстю, що блищатиме на сонці відсвітом стародавніх степових оргій і кривавих скіфських ритуальних умертвлень… Ще хвилина – і він замурує себе у винайнятій келії, накаже наглухо позаклеювати вікна, назавжди зачинити двері, щоб не чути

читати