Завантажити

розуміти ці езопізми як відмову), па-па, здзвонимося, мушу бігти, бігти, бігти, купа термінових справ, па-па!
Інший кривився, розумієте, Максиме, е-е-е, якби ви знайшли якогось спонсора, е-е-е, поезія нині не є ходовим книжковим товаром, е-е-е, одним словом, е-е-е, ви розумієте…
Максим, так і не навчившись за тридцять три роки дейлокарнегівських дипломатичних тонкощів, без жодних коментарів і прощань закрив двері з боку вулиці.
Третього знайомого видавця не було у Києві. А може, потелефонувати до Мишка Томінського? Згадай поїзд, потім вирятував, коли ти не мав ні копійки, гарний хлопець. Секретарка офісу, розпитавши, хто і з якою метою телефонує, порекомендувала зв’язатися завтра. Але ж… Де ночувати? До родича у двадцять п’ятому коліні йти не хотілося, турбувати агресивних напівзнайомих – принизливо.
Ніч була проведена на кріслах у спілці письменників, звідти ніхто не виганяв. Максим аж розчулився такою несподіваною добрістю… Тіні скалічених душею і тілом класиків не давали виспатися, спалювалася сигарета за сигаретою.
…У сні приходив Осьмачка і Підмогильний. Перший погрожував, скаржився, що всі хочуть його отруїти і знищити, бо пересічний плебс завжди ненавидів геніїв. Другий кивав пальцем і сварив Максима за незнання іноземних мов і неувагу до художньої деталі. Потім класики почали битися, кров з роз’юшених облич бризкала на стіни і вікна, зрештою, Осьмачка витягнув ампулу з отрутою, пропонуючи скуштувати всім по черзі і заходячись моторошним божевільним сміхом…
Зранку Максим піднявся, здається, з половинкою душі. Секретарка у Михайловому офісі говорила сухо-металічним тоном і по-російськи, гаспадін Міхаіл сейчас нє может дать дєнєг на ваш сборнік, нєт-нєт, ви с нім нє встрєтітєсь, он очень занят, пазванітє гдє-то через полгода, он абєщал што-то для вас сдєлать, да-да, а шчас ізвінітє, мнє нєкогда, слухавка зойкнула короткими гудками.
Якесь вогненне кільце…звужується…тисне. Треба повертатися у Мічурівку, тут вже нема чого робити…ні копійки у кишені, окрім десятьох екземплярів “Покарання милосердям” і нового рукопису…
Через метра, що був при врученні “Сяйва”, Максим випросив вісімдесят гривень допомоги. Половина пішла на квиток, а решту…
Все трапилось спонтанно і швидко. Ти зайшов у ганделик, одразу взяв двісті грам горілки і канапку з третинної свіжості ковбасою. Знову почувся глузливий і цинічний сміх скляного божка, молодець, мовляв. Максиме, молоток, що не забуваєш про мене. Потім незрима рука божка повела тебе до гастроному, пляшка горілки, батон і двісті грамів вареної ковбаси, грошей залишилося лише на метро і на постіль, а хто п’є, тому наливайте. У поїзді трапилась компанія агресивних і роздратованих роботяг, вип’ємо шосту, вип’ємо сьому, вип’єм дев’яту й десяту. Максимові дорожні припаси одразу пішли до загального котла. Так ти пісатєль, бляха, а гдє твоі деньгі, п’яний Максим тицяв кожному з них “Покарання милосердям”, компанія шкірилася і глузувала, на хєр нам тваєй кнігі, давай дєньгі на водку. П’яний Максим лютився, зрештою заюшив комусь пику, неначе Осьмачка Підмогильному у нічних мареннях. Почалася бійка, хтось його захищав, зрештою, кондуктор, начебто викликаючи міліцію, спровадив усіх до тамбуру, темінь у голові і навколо, трах-тарах! Щось тепле і липке стікало білою сорочкою і раптом Максим зрозумів, що двері тамбуру відчинені, і він, не втримавшись на ногах, летить, щоб урешті ближче з’єднатися з рідною степовою землею…
ІІ. Книжка написана, внутрішній траур за Марією пережито. Уже нічого, Максе, тобі не світить на благословенній мічурівській землі, де не ходив Тарас малими босими ногами (цитата з поеми М.Рильського), хіба пересмішки наталь едуардівних, середньовічна ненависть калениковичів, тотальна відсутність грошей…
Помолися Богу, чоловіче, і збирайся в мандрівку. Спочатку – терміновий факс для своєї рятівниці Кульжан (яка ж вона молодчина, у твою втомлену залітературену голову не вкладається, що зараз би робив без її допомоги). Ти просиш грошей на дорогу, зовсім не прикрашуючи узбечці власного фінансового стану. І тобі раптом стає байдуже, чи називатиме тебе хтось літературним альфонсом, запроданцем – та як завгодно, любі, як завгодно… Бо написані тобою вартісні поезії (а ти фанатично віриш у це) повинні циркулювати у широкому літературному просторі, не обмеженому рамками етнічних земель. Зрештою, багато землячків не стануть тоді екати і кривитися, одразу буде не та розмова, не тії слова (Максим злісно реготнув); видання? – які хочете! наклади? – скільки вважаєте за потрібне! гонорари? – заплатимо, скільки зможемо. І це буде, Максе, твоїм найвищим патріотичним артефактом стосовно рідної духовної літератури, адже не конче мають знати у світі Юкрейн лише за постчорнобильським синдромом, футбольними ногами двох-трьох легіонерів та касетними скандалами. Ага, Тарас казав, що у чужому краю не шукайте, не питайте того, що немає… А де сам проводив найкращі творчі роки? (щоправда, примусово, поете).
Звичайно, що слід буде

читати