Завантажити

відчуження навколо Августа Стріндберга, його напади хвороби і ненависть навіть до своїх найпалкіших шанувальників, що іноді коротали сотні чи тисячі кілометрів, аби з ним, страшним у власній хворобливій гордості та стражданнях, зустрітися… Згадай про маловиправдану (втім, хтозна?) самоізоляцію Селінджера, котра лише підігріває інтерес журналістів-зівак, зрештою, про літературоненависництво Осьмачки, що прочитував у кожному порухові небайдужої до його долі руки лише підступи і отрутофобію, навіть тотальну змову, аби відібрати, мовляв, у нього майбутнє нобеліанство. Ти ж не хворієш, поете, нобелепараноєю, що, здається, теж підточує українське поспільство; як це так, типу, маємо таку потужну літературу і ніхто нам цю премію не підніс на тарілочці з жовто-блакитною стрічкою…
І у цьому наївному чеканні нобелівської жар-птиці відбиті всі національні болячки світосприймання, весь романтичний інфантилізм і самозакохане лінивство…
Але були інші приклади, чоловіче. Згадай Маланюка, що в багатьох, хай і тематично однобоких віршах, зумів піднести бичувальницький патос до сили звучання гласу пророка Ієремії. Маланюк опинився поміж двох вогнів, більшовики обзивали його фашистом і духовним Квазімодо, а діаспорні критикани – національним мізантропом і поетом тьми та хаосу. Важко сказати, наскільки переймався цими філіпіками пан Евген. Але, принаймні, ніщо не заважало обличителю виразок рідного менталітету вести інтенсивне особисте життя, іноді бігати лісом голим, наче сатир, розумітися на коштовних напоях і шанувати гурманські наїдки. Його лірика заліза і крові начебто накладалася на внутрішнє поетове офіцерство і кодекс честі, але у приватному житті епікуреєць часто перемагав нещадну садо-мазохістську ієреміяду залізних маланюківських строф… Проте кончина харизматичного мілітарного митця була трагічною, як і несамовитого Пантелеймона. Той помер у своїй Мотронівці, незрозумілий і відкинутий поверховою громадою, стискаючи у руці перо... Кажуть, що на Кулішевому похороні було...декілька людей. Так само, у самітній парубоцькій квартирі, на новому континенті, знайшли захололе тіло патологоанатома й аналітика національних пухирів та виразок… І востаннє гедоніст та життєлюб викинув химерну гримаску, востаннє воюючи з ортодоксальним стоїком, адже у кишені Маланюкового піджака знайшли невикористаний квиток на оперу…
Немає, Максиме, рецептів літературної поведінки, відсутні аксіоми, винятків більше, ніж правил, логіка відпочиває. Проте нові літературоміри (на кшталт землемірів), вочевидь, знають, що хаос з його могутніми інстинктивними відрухами і деструктивом теж не є супутником майбутніх історій літератури, котрі мусили б творитися рівновеликими до письменницьких талантами.
Не пишуться вірші, поете. Ти насильно намагався зварґанити щось під настрій на взірець Горацієвого (“Чернь профанічну ненавиджу”) чи Франкового (“ненавиджу низьку юрбу”), але виходять якісь алогічні уламки мізантропійного келійництва і анахоретської поезопубліцистики. І ти розумієш, що поезія, підсвічена озлобленням і ненавистю, мертвонароджена і хвора, мов неждана дитина, зачата у материнських чреслах ґвалтом і нелюбов’ю. Ти соромишся власного відрухового людиноненависницького ритуалу і викидаєш його мимовільне віршоване свідчення в унітаз. Хай пливе, розмокле і смердюче, каналізаційними відстійниками і клоакою…
Спустошену тишу перериває стукіт поштарки, що приносить листа від Кульжан. Твої очі несподівано зволожує зворушення і звичайна вдячність. Ти ще не остаточно відвернувся від світу…
Тобі раніше приходило багато листів – сентиментальних і нецікавих, вкрай захоплених і канцелярських, наснажених згустками сторонніх енергій та енергетичними порожнинами, мовби людське тіло з акуратно вирізаними професіоналом-хірургом внутрішніми органами…
Але цей лист особливий. У ньому – неслов’янська жіноча туга і меланхолійна самозречена любов; може, і справді, у твоїй особі Кульжан зустріла власну мрію і її сексуальні ескапади були лише свідченням надмірної внутрішньої радості та запізнілого третього цвітіння…Вона перекладає твої вірші, домовляється за їхнє німецькомовне видання (“хоча не варто переоцінювати книжку, не перекладену професійним тлумачем”); як багато вдатна зробити одна людина, керована любов’ю. Адже ті ж вірші читали (читали?) твої видавці й ортодоксальні недруги, байдужі і небайдужі знайомі та незнайомі. Ти розчулюєшся і, хоча не любиш Кульжан, твій ангел-охоронець знову дає якийсь знак, котрий необхідно збагнути і вичленити з хаосу випадкових зустрічей та необов’язкових розмов, переплетінь чужих облич і доль, несумісних з твоєю. І ти раптом виразно чуєш благісний легіт вітерця, спричинений херувимськими крилами покровителя…
І ти починаєш думати над своїми, іноді напівістеричними, перепадами настрою, над спорадичними звертаннями до Бога, і зненацька розумієш – так чітко і виразно: якщо не змінишся, то ці метання і неврівноваженість є початком затяжної агонії поразки. Спитай себе, поете, будь чесним з

читати