Завантажити

чарувати, і вона тоді розридалася так сильно, так важко. Здавалось, що це плаче від розчулення і зворушення людським ставленням весь многотерплячий народ з колишньої імперії зла. Ти був заскочений чимось непланованим, негаданим, що ніяк не укладалося у твоє нарцисичне та маскулінно-українське розуміння. Кульжан розповіла тобі про полишених на її батьківщині двох дітей, яких доглядають її старенькі батьки, а також про деякі особливості німецького літературного бізнесу.
Ти спав три години, а зранку заздалегідь замовлене таксі уже чекало. Розкішна резиденція ще дрімала, лише Кульжан, знову неплановано і непрохано, вибігла, заплакана, тебе проводжати до аеропорту. Знайшлася таки, чоловіче, єдина жива душа у тому меркантильному мегаполісі, якій був небайдужий, ох, небайдужий твій від’їзд… Ви пили чорну, як око демона, каву. Кульжан схлипувала, і ти раптом зрозумів, що ще, можливо, зустрінешся з цією жінкою, адже вона розбудила у твоїй душі своєю делікатною жертовністю якусь анемічну і заснулу струну…
Треба вже йти. Посадка оголошена, Кульжан залишається за парапетом, і тільки її бездонні очі, наче квінтесенція жіночої справжності, моляться і вболівають за твою щасливу дорогу на Україну…
31.
Знову Мічурівка. Знову вугільний чад і вугільні обличчя твоїх співвітчизників. Немає любові, немає віри, навколо лише напівтваринне виживання десятків тисяч інфузорій туфельок у людській подобизні. І тобі здається, що мічурівське довкілля просякнуте лише прахом юнацьких і дівочих сподівань, лише відстояним смородом топосу поразки, агресивної мізантропії, лише міазмами розпаду…
Вчора розшукала Наталя Едуардівна, ви, мовляв, були у Берліні, чи не могли би ви розповісти нам і студентам про закордонні враження, а потім, типу, знову посидимо, як минулого разу, під орудою Микити Калениковича, подискутуємо. Максима пересмикнуло. Ні, красненько дякую, але я не можу, колись іншим разом; Едуардівна напирає, я ж вам сказав, дякую, але не маю такої можливості, збивався голос поета до верескливого тенору. Ображена доцентша пішла, не попрощавшись…
По-перше, не хочу бачити там Марію, не хочу знати – вийшла вона заміж чи ні, переїхала чи не переїхала, а то ще розцінить мій прихід як спосіб зустрітися з нею, забагато честі, краще порожнеча і відсутність наївного очікування “особистого” щастя. По-друге, коли згадаю старече роздратування Калениковича і його “дискусії”, обличчя – деяких, не всіх! – студентів-філолухів, що просять цегли, а не поезії, стає недобре. Це ж наче говорити до папуасів, літературна зустріч як форма канібальського пожирання лектора, медитації про поезію, що сприймаються аудиторією, наче незрозумілі заклики і вигуки космічного пришельця, прихід як форма духовного жертвопринесення…
Нехай ображаються, вважають гіпертрофовано-амбітним чи хворим mania grandiose, переживу. Та й взагалі, кого з живих письменників порятувала чи підтримала частина цієї так званої інтелігенції, цих ображених і сальєристичних провінціалів, котрі іноді дивляться на тебе такими ненависними очима, що майже бачиш їхній метафізичний камінь за пазухою. Обмежені філістери, котрі претендують на любов до літератури лише у некрофільському вимірі! Бо живим ти завжди видаватимешся більшості з них вискочкою, котра у чоботях преться до “храму”, малозрозумілим вар’ятом, у кращому разі “класиком”. А в це формулювання уже скільки вкладено міщанської іронії, недоброї крамарської зловтіхи, плиткого філістерського нерозуміння: “Що ж це таке, мовляв, коїться, люди добрі? Хто преться стати поруч з нашими світочами духовності?”, що ти, безперервно чуючи такі сумнівні компліменти, лише боязко втягуєш голову у плечі, мовби чекаєш каменування, морального поганьблення чи вигнання з порядного та пристойного товариства…
Це ж добропорядні і добропристойні довели до творчої імпотенції і манії переслідування – у формі страху будь-якого підпису – Михайла Яцківа, це шановані і шляхетні точили кров з Франка кпинами і пересудами, ненавистю посередності і марновірним страхом перед інтуїтивним розумінням його величі. І ці галюцинації його останнього страждальницького десятиліття, його комплекс Драгоманова (останній несе мотузку, щоб Франко повісився, чи погрожує розстрілом) і голоси духів, які прирікають на самітницьке життя у якійсь горі на 18000 років, і страх чорної жінки, котра ходить попід вікном, аби його вбити – чи не було все це спровоковане, помимо об’єктивних факторів, і методичними стараннями добропорядних землячків?
Але така саморукотворна самотність, Максиме, теж паралізує тебе. Ти не хочеш ні з ким говорити (синдром Берліну), не хочеш зустрічей, і навіть літературні розмови остогидли тобі. Бо ти бачиш у спілкуванні з багатьма людьми, котрі творять нову літературу, вже не хвилююче казково-романтичне братерство потужних особистостей, а інтриги і конкуренцію, нігілістичне критиканство і ревнощі. Твій післяберлінський ескапізм починає, спочатку так легенько і малочутно, тхнути…
Згадай про сяйво жаского містичного

читати